Полковник у відставці, бойовий льотчик, учасник Великої Вітчизняної війни. Почесний громадянин міста з 2006 року.

       Рішенням Вишгородської міської ради звання «Почесного громадянина міста» у 2006 році було надано Віктору Анохіну – полковнику, льотчику, учаснику Великої Вітчизняної війни, який пройшов бойовий шлях від Ростова-на-Дону до Берліну, воював у Війську Польському, має нагороди : “Хрест хоробрих”, “Золотий хрест заслуги”, “Срібний хрест заслуги” Польської народної Республіки, та інші бойові нагороди, нагороджений орденом Червоного Прапора, двома Червоними Зірками, орденом Богдана Хмельницького.

       Народився Віктор Іванович 24 грудня 1916 року на Поволжі. Вступив до Балашівського аероклубу, працював мотористом в авіа майстерні. А перед війною став курсантом військової авіаційної школи у Таганрозі, після закінчення якої тут же працював інструктором з навчання курсантів-льотчиків. На початку Великої Вітчизняної війни освоїв деякі види нових літаків вітчизняного виробництва і досконало вивчив штурманську справу. На бойовому літаку він піднявся в небо і до 1942 року літав на бомбардувальниках пілотом, помічником командира, штурманом ескадрильї. Після перенавчання пересів на Як-9П. Загалом на його рахунку – 250 бойових вильотів. Після переможного закінчення війни Віктор Анохін був направлений для проходження служби в Польську народну армію, де одним з перших освоїв нову реактивну авіаційну техніку, був командиром авіаційної ескадрильї 10-го винищувального авіаполку, а потім командиром винищувального авіаційного полку ( м. Гданськ ).

       В 1955 році Віктор Іванович закінчив річні вищі авіаційні курси, після яких   продовжив службу в Приволзькому військовому окрузі, готував молодих пілотів. І тільки в 1960 році звільнився зі Збройних Сил СРСР і разом з сім’єю приїхав до Вишгорода. Брав активну участь в громадській роботі по військово-патріотичному вихованню мешканців міста, особливо молоді, чим заслужив загальну пошану і велику прихильність. Він завжди був сповнений енергії і не цурався громадської діяльності у ветеранській організації міста. Його життєвий досвід, моральні устої – це підґрунтя нашого сучасного життя.

Секретар Вишгородської міської ради ветеранів війни, праці, Збройних Сил

     Рішенням Вишгородської міської ради звання «Почесного громадянина міста Вишгорода» у 2019 році надано Брагарник Світлані Пилипівні – секретарю Вишгородської міської ради ветеранів війни, праці, Збройних Сил.

     Народилась Світлана Пилипівна 5 листопада 1936 року в с. Гореничі Києво-Святошинського району Київської області. У 1955 році закінчила Київський культурно-освітній технікум. Згодом була направлена на роботу у м. Вишгород завідуючою бібліотеки. З 1960 по 1982 рік обиралась депутатом Вишгородської міської ради депутатів. З 1977 по 1978 була секретарем міської ради. З 1984 по 2013 рік працювала завідуючою шкільної бібліотеки Вишгородської ЗОШ №1.

     За свою трудову діяльність Світлана Брагарник неодноразово заохочена керівниками сільських, міських, районних та обласних підрозділів, нагороджена медаллю «За довголітній добросовісний труд», «За заслуги перед містом», грамотами та іншими нагородами.

     Після виходу на пенсію Світлана Пилипівна присвятила своє життя громадській роботі в міській організації ветеранів. Активно проводить роботу по патріотичному вихованню молоді, бере участь в заходах по захисту соціально-економічних інтересів ветеранів війни, праці та збройних сил, бере активну участь у волонтерській роботі. Неодноразово обиралась членом ради ветеранської організації, є секретарем міської організації ветеранів, член клубу «Золота осінь» при Районній раді ветеранів, активна учасниця хору «Ветеран Вишгорода». В своїй громадській діяльності бере активну участь у всіх заходах міської ради ветеранів, тісно співпрацює з Вишгородською радою депутатів по захисту соціально-економічних інтересів ветеранів.

Cпеціаліст вищої категорії, вчитель-методист Вишгородської районної гімназії “Інтелект ”, депутат міської ради трьох скликань. Почесний громадянин міста з 2000 року.

       Цю жінку у Вишгороді знають усі. І не просто знають, а й шанують і люблять. Людмила Брик – учителька української мови та літератури, працювала в  усіх трьох міських школах, тому й не дивно, що кожен третій у місті – її учень. Талановитий педагог, спеціаліст вищої категорії, вчитель-методист, людина високої культури та ерудиції, багато років керувала районним методичним об’єднанням вчителів-словесників. Відзначена грамотами районного відділуосвіти, обласного управління освіти, Міністерства освіти України, значком  “Відмінник народної освіти України” та  медаллю “Ветеран праці”.

       Народилася Людмила Антонівна 9 жовтня 1940 року в Архангельській області і з великою повагою ставиться до російської та інших культур. А понад усе любить свою – співучу українську мову. Цю любов поділяв чоловік, двоє дітей та онуки Людмили Антонівни. Цю любов вона несе в класи вже 45 років – спочатку в школах Тернопільщини й Київщини, а з 1967 – у Вишгороді.

       Освіту Людмила Брик здобула у Львівському і Дрогобицькому педагогічних інститутах, працювала вихователем групи продовженого дня, заступником директора з науково-методичної роботи, керівником шкільного та районного метод-об’єднань вчителів української мови та літератури, була головою первинного осередку Товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка.
       Вона – переможець районного конкурсу “Учитель року” (1992, 1997 року), призер обласногоконкурсу (1998 рік), автор проекту “І будем вчитись так, як треба”(словник-довідник словосполучень).

       Людмила Брик і тепер займає активну громадянську позицію, її хвилюють усі проблеми, пов’язані з відродженням України: розвиток національної культури, відкриття духовних скарбів народу та багато інших.

       За значний внесок  у розвиток національної культури, пропаганди історико-культурної спадщини міста, Людмилі Антонівні Брик в 2000 році було присвоєно високе звання Почесний громадянин міста Вишгорода.

Доктор економічних наук, академік Української академії наук, академік Кембриджського університету, член Міжрегіональної спілки письменників України. Почесний громадянин міста з 2010 року.

     Бурдак Іван Григорович  –  наш земляк, автор численних наукових та філософських праць, публіцистичних, документально-художніх творів, віршів для дітей, ліричних поезій, поем.

     Народився  12 серпня 1938 року в селі  Лемешівка Яготинського району Київської області в селянській сім’ї. Після закінчення Лісняківської середньої школи навчався в Українській сільськогосподарській академії.

     Працював на різних посадах у лісогосподарській галузі.  1980 – 1991 рр. – генеральний директор об`єднання «Укрорглістехмонтаж», 1991 – 1993 рр. – генеральний директор асоціації промисловості, будівництва, транспорту і зв`язку «Україна», перший віце-президент, генеральний директор Українського Союзу промисловців і підприємців. З 1993 р. – президент Транснаціональної корпорації «Інтеренергоресурс».

      Свою активну професійну і політичну діяльність Іван Григорович поєднує з науковою роботою і літературною творчістю.

      Іван Бурдак – член Міжрегіональної спілки письменників України, член Міжнародного співтовариства письменницьких спілок. Він є автором понад 60 наукових праць, 25-ти книжок художньої літератури. Деякі особливо яскраві,  проникливі вірші стали піснями.

       За фахом лісопромисловець, доктор економічних наук, академік, голова відділення економіки та управління Української академії наук, професор, лауреат премії  УАН, відзначений Міжнародною нагородою – золотою медаллю Платона за видатні досягнення в прогресі суспільства, Українською Православною Церквою – орденами Іллі Муромця, Агапіта Печерського. Нагороджений Почесною Грамотою Київського міського голови за вагомий, особистий внесок у розвиток національної науки, літературну творчість. Українською академією наук удостоєний відзнаки «За творчі здобутки». Кавалер орденів «Козацька слава»

       ІІ та ІІІ ступенів, «За заслуги», «За мужність», «За наукові досягнення», «За успіхи у літературній творчості».

       З перших днів створення Вишгородського району у 1973 році і до 1980-го Іван Григорович  Бурдак працював першим заступником голови Вишгородського райвиконкому. На його долю випав період, коли місто будувалося, розвивалася його інфраструктура. Завдяки неспокійній вдачі, наполегливості, мудрому керівництву, за короткий проміжок часу тут виросли сучасні будівлі, які перетворили Вишгород у квітуче місто. Він не раз обирався депутатом до районної ради, не шкодував ні зусиль, ні здібностей, щоб Вишгородщина міцніла й розвивалася.

        Іван Бурдак – справжній патріот міста, адже більшу частину свого життя він пов’язав з Вишгородом, де проживає й нині. В День міста – 2010 саме йому було присвоєно звання “Почесний громадянин міста Вишгорода” та вручена пам’ятна медаль.

Умілий керівник, обіймав посаду директора Київського філіалу МДСПІ, потім ДПІ “Укрелектронпроект”. Почесний громадянин міста з 2001 року.

       Народився Олександр Павлович Вознюк  22 вересня 1941 року у місті Хмільнику Вінницької області. Закінчив школу, потім працював у колгоспі токарем на авторемонтному заводі. У 1960 році вступив на механіко-машинобудівний факультет КПІ. Брав активну участь у освоєнні цілинних земель. На з’їзді цілинників у 1963 році був нагороджений медаллю  “За освоєння цілинних земель”.

       Після закінчення інституту в 1966 році працював у ДПІ “Гіпрохіммаш”. У 1971 році – призначений начальником відділу зварювального виробництва та захисних покриттів.

       Із 1983 року обіймав посаду директора Київського філіалу МДСПІ, потім ДПІ “Укрелектронпроект”. На цій посаді Олександр Вознюк проявив себе як талановитий господар, умілий керівник, досвідчений організатор. За дуже короткий термін (3-4 роки) за його сприянням були побудовані та введені в експлуатацію: 10-поверховий виробничий корпус площею більше 10 000 кв. м., який і нині є візитною карткою міста, корпус актового залу на 500 осіб, їдальня, спортивний комплекс із триповерховим побутовим корпусом. На той час в інституті працювало 520 осіб. Гостро постало питання будівництва житла для спеціалістів та співробітників. І саме Олександр Павлович зробив все можливе і неможливе для зведення 108-ми та 144-квартирних будинків, де майже всі спеціалісти отримали житло.

       Паралельно з будівництвом цих об’єктів виконувались державні замовлення із будівництва, реконструкції та технічного переоснащення заводів і об’єктів електронної промисловості в Києві, Запоріжжі, Херсоні, Львові, інших містах України.

       Олександр Павлович з перших днів аварії на ЧАЕС забезпечував своєчасне проектування та будівництво об’єктів теплоенергетики Чорнобиля та робітничого містечка ліквідаторів.

       Не залишався він осторонь громадського життя міста та району. Завдяки зусиллям керівників міста та Олександра Павловича було здійснено фінансування будівництва третьої школи, ДЮСШ, санної траси, міської тепломережі та багатьох інших об’єктів.

       Громада міста високо оцінила його заслуги і в 2001 році рішенням виконавчого комітету Вишгородської міської ради Олександру Павловичу Вознюку присвоєно звання “Почесного громадянина міста Вишгорода” за особистий внесок у розбудову міста.

       Світла пам’ять про цю енергійну, талановиту, професійну людину назавжди залишиться в серцях вдячних вишгородців.

Заслужений працівник культури, відмінник освіти України, отаман музично-стройової служби, генерал-лейтенант козацтва, директор і диригент Вишгородського муніципального оркестру-студії “Водограй”. Почесний громадянин міста з 1999 року.

        Мешканець міста Вишгорода Ярослав В’ячеславович Глєбович –  почесний громадянин міст: Вишгорода (Україна) та Ваха (Німеччина). Заслужений працівник культури, відмінник освіти України, отаман музично-стройової служби, генерал-лейтенант козацтва України, кавалер численних орденів і медалей СРСР, кавалер орденів святого Миколая, святих Кирила й Мефодія, Данила Галицького, Павла Чубинського. Нагороджений також орденом святого рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ (2009) та ІІ (2010) ступенів за заслуги у відродженні духовності в Україні та утвердження помісної Православної Української церкви.

        А ще Ярослав В’ячеславович Глєбович – талановитий диригент та музикант, керівник Вишгородського муніципального дитячо-юнацького оркестру-студії «Водограй».

       Ярослав В’ячеславович Глєбович народився у Києві 5 вересня 1939 року. Після загибелі батька на Великій Вітчизняній війні (при обороні Києва в 1941 році) та смерті матері від тяжкої хвороби, у 10-річному віці потрапив до київського дитбудинку.

        В 14 років закінчив Школу музикантських вихованців. Служив вихованцем-юнгою у частинах Радянської армії та на флоті, вступив до військово-морського училища, де паралельно, вечорами, з дозволу особисто міністра оборони маршала Малиновського, займався музикою.

        Прослужив підводником на Північному флоті 20 років. Ще в роки служби був закоханий у духову музику, мріяв про власний оркестр. Після служби повернувся на Україну, оселився в селі Демидові Вишгородського району Київської області, де створив при школі дитячий духовий оркестр, з яким працював з 1989 по 1996 рік. За сім років, оркестр здобув популярність не тільки в Україні але і в Європі.

         В 1994 році Ярослав Глєбович став почесним громадянином міста Ваха (Німеччина) та був нагороджений пам’ятною срібною медаллю. Таких медалей були удостоєні американські президенти Д. Буш і Б. Клінтон.

         А незабаром Вишгородська міськрада запропонувала керівникові Демидівського дитячого духового оркестру – приміщення для студії та можливість працювати і творити. Відтоді, головною вулицею Вишгорода на всі свята з маршем, виблискуючи мідними трубами, крокує дитячо-юнацький оркестр-студія «Водограй» європейського рівня.

         Оркестр-студія «Водограй» подорожує вже не один рік по закордонних містах зі своїм талановитим керівником. Побували в  Польщі, Франції, Чехії, Болгарії, кілька разів у Німеччині. В студії займається 120-150 дітей.

        Місто пишається своїм оркестром та його незмінним керівником Ярославом Глєбовичем.  В 1999 році рішенням виконавчого комітету Вишгородської міської ради, йому було присвоєно високе звання –  Почесного громадянина міста Вишгорода.

        Ярослав В’ячеславович – це людина, яка цінує порядність та цілеспрямованість, вважає, що не талановитих дітей не існує, захоплюється настільним тенісом, колекціонує значки (у нього їх 40 тис. ), збирає сувеніри зі всіх куточків світу, цікаві речі, пише музику,  любить читати та має життєве кредо: « якщо взявся за діло – роби його добре».

Народний артист України, оперний співак, провідний соліст Національної опери України, Маріїнського оперного театру в Петербурзі, соліст “Метрополітен-Опера” в Нью-Йорку, доцент кафедри вокального співу Національної музичної академії ім. П.Г. Чайковського. Почесний громадянин міста з 2007 року.

    Всесвітньовідомий тенор Володимир Гришко – бажаний гість у нашому місті. Шанувальники його співу мають змогу насолодитися неповторним голосом маестро під час святкування Дня міста, або Дня незалежності, на які співак залюбки приїжджає до Вишгорода, адже з 2007 року він є Почесним громадянином міста Вишгорода.

       Володимир Данилович Гришко народився у Києві 28 липня 1960 року. Співом захоплюється  з дитинства.

       Закінчив Київську консерваторію у 1989 році та асистентуру-стажування при ній у 1991 році.

    В армії служив у столиці солістом ансамблю пісні і танцю Київського військового округу. По закінченню служби душа Володимира Гришка заспівала особливо натхненно. Розпочалася суцільна смуга перемог. На республіканському конкурсі вокалістів імені Миколи Лисенка у 1988 році співак отримав першу премію. Наступний рік було ознаменовано третьою премією на Міжнародному конкурсі оперних співаків в Марселі, другою премією (перша нікому не присуджувалась) на Всесоюзному конкурсі вокалістів імені Глінки в Ризі, отримав Гран-прі, спеціальний приз Пласідо Домінго та звання “Кращий тенор ” на Міжнародному конкурсі вокалістів імені Франсіско Віньяса в Барселоні.

      Багатим на нагороди виявився і дев’яностий рік: Гран-прі на Міжнародному конкурсі вокалістів  в Тулузі, дебют на міжнародній сцені у “Травіаті”, а на рідній землі – почесне звання “Заслужений артист України” (1991). З 1996 року Гришко – народний артист України, у 2001 році йому присуджено Національну премію України імені Тараса Шевченка. А ще він – володар іспанської премії “Тенор – мілор”(ця нагорода присуджується лише італійцям, але для Гришка зробили виняток).

     За утвердження міжнародного авторитету держави й плідну артистичну діяльність нагороджений:

–  міжнародною премією “ Олімп ” та орденською відзнакою “ Суспільне визнання ”;

–  командорським Хрестом Ордена Святого Станіслава ІІІ ст.;

–  орденами святого князя Володимира ІІ та ІІІ ст.;

–  орденом Ярослава Мудрого V ст.

     Одну із своїх численних нагород Володимир Гришко отримав із рук Папи Римського Івана Павла ІІ.

     Гастролював у США, Канаді, Іспанії, Чехії, Бельгії, Франції, Японії, Австралії, Голландії, Угорщині, здобув світове визнання. У репертуарі Володимира Гришка, окрім незліченних оперних партій, твори кантатно-ораторіального жанру, українські, російські, італійські пісні, а також сучасна музика.

     Почесного громадянина міста Вишгорода Володимира Гришка по праву називають Золотим тенором України.

Громадський діяч, краєзнавець. Почесний громадянин міста з 1997 року.

     Тетяна Іванівна Дегтяр народилася 5 вересня 1927 року в селі Лугівці Радомишльського району Житомирської області. Після закінчення Радомишльської середньої школи № 1 навчалася в Боярському сільськогосподарському технікумі, Українській сільськогосподарській академії.

       З 1956 року її життя нерозривно пов’язане з Вишгородом, вона прибула сюди за направленням на посаду агронома у місцевий колгосп “Зоря комунізму”.

     З 1961 року, з початком будівництва Київської ГЕС, Тетяна Дегтяр активно працювала понад 30 років на різних посадах у колективі гідробудівників. Після цього 12 років була заступником голови: сільської, селищної, Вишгородської міської рад.

       Після закінчення Московської вищої партійної школи очолила профспілку працівників атомних станцій України. Тетяна Дегтяр переймалася щоденними проблемами вишгородців до виходу на пенсію, далі теж працювала у Київському будівельно-монтажному управлінні.

     Жодного дня вона не була без громадської роботи. Її пам’ятають наполегливою, активною, невтомною, енергійною, беручкою до громадських справ. Усе своє життя вона присвятила сумлінному служінню людям, відстоювала їхні інтереси і права у різних інстанціях, боролася за справедливість.

      Багато років поспіль Тетяна Іванівна очолювала історичне товариство «Пошук» при Вишгородському краєзнавчому музеї, Спілку відродження історії та культури України при Вишгородській спеціалізованій школі “Сузір’я”. Тетяна Іванівна не стояла осторонь ні справ своєї вулиці, ані справ ветеранських. У вуличному комітеті – більше 30 років, більше 10 років була головою ветеранської організації КБМУ тривалий час виконувала обов’язки секретаря Вишгородської міської ради ветеранів війни, праці та військової служби.

       Про своє життя і зустрічі з цікавими людьми Тетяна Іванівна Дегтяр розповіла у своїй книжці “Вишгородські видзвони”.  Це своєрідна біографічна сповідь про себе, про таких же завзятих, невтомних, працелюбних мешканців міста.

       Історії стародавнього міста присвятила книжку “Вишгород. Минуле і сучасне”, написану у співавторстві з науковцем Русланом Орловим.  Її справедливо називали берегинею історії міста. Тетяна Дегтяр була справжнім патріотом вишгородського краю, постійно дбала про дослідження і вивчення його історичних пам’яток.

      За плідну просвітницьку, патріотичну роботу, чималий внесок в увіковічення нашого міста у 1997 році Тетяна Іванівна Дегтяр була удо­стоєна високого звання “Почесний громадянин Вишгорода”.

       До останнього подиху Тетя­на Іванівна тісно співпрацювала з місцевими ЗМІ, була позаштатним кореспондентом міської газети “Вишгород”, на шпальтах якої розповідала про жителів Вишгорода, діяльність громадських організацій, писала про те, що її цікавило та тривожило.

         Вона не любила говорити про недуги, її мужність, стійкість та непідробний інтерес до всього, що відбувається навколо, викликав захоплення та повагу оточуючих.

         Світла пам’ять про цю незвичайну жінку назавжди збережеться в серцях вишгородців.

Поет, публіцист, краєзнавець, громадсько-політичний діяч, член Національної спілки письменників України. Почесний громадянин міста з 2005 року.

      Рішенням виконавчого комітету Вишгородської міської ради від 23 вересня 2005 року № 393 звання “Почесний громадянин міста Вишгорода” було присвоєно Дробасі Олександру Івановичу –  члену Національної спілки письменників України, активному учаснику відродження української культури, освіти, автору книги “Вишгород семи вітрів”.

      Народився Олександр Дробаха 25 серпня 1938 року на Запоріжжі, в селі Олександрівка Приазовського району. Закінчив Запорізький педагогічний інститут  1960 року. За фахом – учитель української мови та літератури, німецької мови.

      Більше 25-ти років вчителював, а починав працю в середній школі села Піддністряни тоді Ходорівського (нині Жидачівського) району Львівської області. Потім два роки строкової служби в армії. З 1963 року вчителював у школах Київщини, працював журналістом, лектором Київського обласного товариства охорони пам’яток історії та культури. Ветеран праці.

      Останні 47 років, проживаючи у Вишгороді, бере активну участь у громадсько-культурному житті, активний учасник національно-визвольного руху Вишгородщини. Почергово був головою Вишгородських районних організацій Товариства української мови імені Тараса Шевченка, Народного Руху, УРП у 1991 року став заступником голови Київської крайової організації Української Республіканської партії. Очолює Вишгородське районне об’єднання  “Просвіта” ім. Тараса Шевченка.

     З 1989 року за його ініціативи у Вишгороді відновлено вшанування пам’яті Тараса Шевченка в день його народження – 9 березня і в день перепоховання праху в Україні – 22 травня.

       Член Національної спілки письменників України з 1997 року. Автор збірок поезій «Папороть» (1969), «Твердиня весни» (1983), «Вишгород серця» (1987), «Українська весна» (2000), «Чар-цвіт руки» (2008);  «Історичного календаря Вишгородщини (Вишгороду 1050)» (1996), краєзнавчо-художньо-публіцистичного видання «Вишгород семи вітрів» (1999), буклету «Межигірський Спас» (2005), книжок «Україна нашого життя» (2006), «Велике серце Гетьманщини» (2008), «Царство Катерини» (2011), багатьох публікацій у місцевій та республіканській пресі.

     За визначні досягнення в українській літературі, активну участь у громадській діяльності нагороджений Почесною грамотою Національної спілки письменників України, а також подяками Президента України Віктора Ющенка, Київської облдержадміністрації, Київської облради, Вишгородської райради, виконавчого комітету Вишгородської міської ради за особистий внесок у справу національного і державного відродження України.

Герой Радянського Союзу, ветеран Великої Вітчизняної війни, Почесний громадянин міста з 1993р.

     Микола Максимович Захарчук, народився 1923 року в сім’ї простого селянина. У 1942 році закінчив курси молодших лейтенантів. В 1943 – старший лейтенант, командир взводу 2-ї стрілецької роти 615 стрілецького полку 167 стрілецької дивізії  38 армії Воронезького фронту.

    Його взвод особливо відзначився у битві за Дніпро. В ніч на 27 вересня 1943 року бійці під командуванням Миколи Максимовича переправилися на острів біля Вишгорода і звільнили його від фашистів. Через два дні, 29 вересня 1943 року,  взвод у холодній воді, під прицільним вогнем ворога, з великими втратами переправився на правий берег і вигнав противника з цегельного заводу на північній околиці Вишгорода. Протягом семи діб залишки взводу утримували рубіж до підходу підкріплення. За цей час, вони відбили 7 контратак гітлерівців.

    Діючи рішуче і сміливо, Микола Захарчук особистим прикладом надихав воїнів, але в бою був тяжко поранений, контужений, вважався загиблим. Його рідні отримали на нього похоронку.

      Звання Героя Радянського Союзу присвоєно старшому лейтенанту Захарчуку М.М. 10.01.1944 року посмертно.

    Але Захарчук не загинув. Непритомним він потрапив у полон, пізнав весь жах концтаборів. В квітні 1945 року, після звільнення із табору союзниками, він повернувся на Батьківщину. Проте, як це часто траплялося в ті повоєнні часи, з тими хто побував у полоні, Захарчук  М.М. одержав 10 років уже радянських таборів. Реабілітований був у 1953 році.

     Важка доля не зламала мужнього, сильного духом Героя. Микола Максимович працював заступником начальника Дніпровської водопровідної станції міста Києва.

    Рішенням міськвиконкому від 22 жовтня 1993 року з нагоди 50-ї річниці звільнення Вишгородщини від німецько-фашистських  загарбників Миколі Захарчуку – учаснику-визволителю, присвоєне звання  Почесного громадянина м. Вишгорода.

     Він відійшов у вічність в ніч з 13 на 14 липня 2005 року на 83-му році свого нелегкого життя. До останніх днів Микола Максимович зустрічався з молоддю, розповідав про часи війни, як довелося брати участь в боях за визволення їхнього рідного міста. Плідно співпрацював з школами, з Національним музеєм-заповідником «Битва за Київ у 1943 році»,  де його бойовому шляхові присвячена вітрина експозиції, а в залі Слави встановлено бронзове погруддя Героя.

      Пам’ять про Миколу Захарчука навічно залишиться в серцях вдячних вишгородців.

Колишній керівник відділу робочого постачання Київської ГЕС, Почесний громадянин міста з 1996 року.

     Григорій Силович Кисіль народився 10 квітня 1931 року у родині колгоспників, був старшим із чотирьох дітей. До війни Григорій встиг закінчити три класи Лебедівської початкової школи. Батько, Сила Левкович, пішов на фронт і загинув 1942-го, мати залишилася з двома малими дітьми на руках. Окупація перервала навчання Григорія, проте в 1943-му він продовжити навчатися та закінчив Сваромську семирічку.

       З любові до читання Григорій Силович паралельно із навчанням працював завідуючим бібліотекою, організованою комсомольцями практично на попелищі при збудованій сільраді.

        В армії закінчив вечірню десятирічку. Три роки служив на Далекій Півночі, у Магаданській області, неподалік полюсу холоду – Оймякону.

        В 1957 році повернувся до рідного села Лебедівки, де його обрали головою сільради.

        В 1959 році очолив Сваромське сільське споживче товариство, яке постачало селянам крам, продукти, сільгоспреманент, тощо. За кілька років і Сваром’я, і Старосілля поглинули хвилі Київського водосховища і Григорій подався на комсомольську будову.

      5 березня 1961 року пішки прийшов з Лебедівки до Вишгорода, бажаючи працювати на будівництві Київської ГЕС. Працював Григорій Силович помічником керівника відділу робітничого постачання (ВРП) «КременчукГЕСбуду». Виконував обов’язки експедитора, товарознавця, постачальника, заступника. Із 1962-го року ВРП «КременчукГЕСбуду» стає ВРП «КиївГЕСбуду», і з цього часу Григорій Кисіль працює близько десяти років заступником начальника цього відділу.

        Без відриву від виробництва він у 1968 році закінчив вечірнє відділення Київського торгівельно-економічного інституту.

        В 1970 році був направлений на Чорнобильську станцію начальником відділу робітничого постачання. І за шість років на цій посаді Прип’ятський ВРП жодного разу не поступався призовим місцем серед подібних відділів міністерства енергетики СРСР.  Завдяки його досвіду та організаторським здібностям, Григорія Кисіля перевели на роботу в столицю. Через п’ять років прибув до Вишгорода на реорганізацію відділу робітничого постачання Київської ГЕС.

       За час його роботи на цій посаді колектив було поповнено молодими спеціалістами, побудовано приміщення контори, прокладено дороги до бази, побудовано овочесховища – на 650 т із сортувальною лінією, продовольчий і тарний склади, холодильник на 200 тонн. Зводились і соціальні об’єкти:  Будинок торгівлі, гастроном і їдальня на вул. Київській, дитяче кафе-морозиво «Кирпулька», магазини, яким завдяки Григорію Силовичу було створено романтичні назви: «Хлібосол», «Нива», «Ярок», «Вишневий», «Нагорний».

     З 1991 року Григорій Силович на пенсії. Загальний трудовий стаж цієї шанованої людини складає 44 роки.   Він має чимало нагород та подяк від керівництва. Нагороджений Грамотою Президії Верховної Ради України та Подякою Ради Міністрів СРСР за роботу на ЧАЕС на посаді представника Міненерго з питань торгівлі та харчування (із 29 квітня по 15 жовтня 1986 року).

       А за все, що він зробив для Вишгорода, його ім’я одним із перших було внесено до списку Почесних громадян міста Вишгорода.

       Григорія Силовича у Вишгороді добре знають і пам’ятають його неоціненний вклад у розвиток міста.

Заслужений художник України,член Національної Спілки архітекторів України, член Національної спілки художників України Почесний громадянин міста з 2011 року.

       Василь Володимирович Климик народився 26 червня 1946 року в місті Череповці Вологодської області в сім’ї військовослужбовця.

     Середню школу закінчив у 1964 році на Житомирщині, куди повернувся батько після звільнення в запас. Після школи працював художником-оформлювачем Житомирського будинку офіцерів. У 1971 році закінчив Київський інженерно-будівельний інститут, архітектурний факультет. Був членом студентського літературного гуртка, друкував у місцевій газеті свої перші вірші.

    Після закінчення інституту працював архітектором в інституті «Теплоелектропроект» в Ташкенті. Потім служив в армії. З 1972 по 1980 рік працював районним архітектором Вишгородського району. З 1980 року на творчій роботі, працює як художник-архітектор у різних жанрах: у монументально-декоративному мистецтві, скульптурі, станковому живопису. З 1979 року член Спілки архітекторів України, з 1999 року член Національної спілки художників України.

     Василь Климик – автор пам’ятного знака Героям Лютізького плацдарму в селі Нові Петрівці Вишгородського району, пам’ятного знака на честь ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС у місті Вишгороді та ще кількох меморіалів, співавтор пам’ятника В. Лобановському у м. Києві, пам’ятників князю Святославу у Києві і в селі Старі Петрівці у співавторстві із скульпторами Б.Криловим та О.Сидорчуком; автор монументальних розписів у бібліотеці Київського національного лінгвістичного університету, каплиці св. Миколая у санаторії «Лютіж», тощо.

    Вишгородці милуються його фонтаном з образами Ярослава, Володимира, Рогнеди та Малуші, зупиняють погляд на пам’ятному знаку при в’їзді до міста, схиляють голови перед стелою визволителям Вишгорода на набережній.

     Учасник багатьох творчих виставок та конкурсів, у творчому доробку автора понад 400 полотен живопису, що зберігаються частково у музеях, частково – у приватних колекціях.

    Крім образотворчого мистецтва, Василь Климик не полишає й літературної діяльності. Його вірші були надруковані в поетичній збірці авторів Вишгородського району «Послухайте, як дихає земля…», яка була видана до 35-річчя утворення Вишгородського району в 2008 році.

     Між іншим, Василь Климик – автор герба Вишгородського району.

   30 липня 2011 року центральну площу міста Вишгорода прикрасив пам’ятний знак страстотерпцям св. Борису та Глібу, що створений Василем Климиком  у співавторстві із скульпторами Б.Криловим та О.Сидорчуком.

   В 2011 році рішенням Вишгородського міськвиконкому Василю Климику було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Вишгорода». Цієї відзнаки він удостоєний  за величезний внесок у розбудову міста.

Поет і композитор, Заслужений працівник культури, член Президії Українського фонду культури. Почесний громадянин міста з 2001 року.

    Анатолій Іванович Кульчицький – відомий український поет, композитор-пісняр, заслужений працівник культури України, член Президії Українського фонду культури, лауреат Міжнародної премії ім. В.Винниченка, міської та обласної літературно-мистецької премії ім. Л.С.Нечуя-Левицького, член “Золотого фонду” м. Білої Церкви, нагороджений медаллю
“За подвижництво в культурі” 1998р., має інші державні відзнаки.

     Він, безумовно, є однією з найяскравіших творчих особистостей, які працюють нині в жанрі української авторської пісні. Майстер художнього слова Анатолій Кульчицький уміє гармонійно поєднати смислову й звукову гами, що органічно зливаються в єдину мелодію. Талант, праця, повага до традиційного жанру народної пісні – це те, що створило творчу особистість Анатолія Івановича.

     Народився митець 2 травня 1938 року у м. Миронівка Київської області. Закінчив київський технікум підготовки культурно-освітніх працівників та Київський державний університет ім. Т.Шевченка. Дійсну службу пройшов артистом ансамблю пісні і танцю Київського військового округу, у складі якого побував у багатьох містах колишнього Союзу та зарубіжних країнах.

    Працював у закладах культури на різних посадах, був директором Миронівського районного Будинку культури. Потім майже 30 років пропрацював у Білоцерківському сільськогосподарському інституті. Більше десяти років очолював Білоцерківське міське об’єднання літератури і мистецтва.

     Автор майже 500 музичних творів, шести вокальних циклів та  десяти пісенних збірок. Лауреат багатьох мистецьких фестивалів. Учасник 4-х міжнародних шевченківських свят”В сім’ї вольній, новій”, делегат першого та другого Всесвітніх форумів українців
( 1992 і 1997 рр. ).

      Деякі твори Анатолія Кульчицького звучали у художніх та документальних фільмах.

      Проживає й творить у місті Біла Церква, якому присвятив більше десятка пісень. Він – знана в місті людина, більшість літературних і мистецьких подій у Білій Церкві відбувається завдяки його участі. У 2000 і 2002 роках відбулись творчі зустрічі з А. Кульчицьким у місті Вишгороді, де він на той час був частим гостем.

    У 2000 році Анатолій Кульчицький написав ”Пісню про Вишгород”, яка стала гімном древнього міста, а згодом створив і вокальний цикл на власні вірші  “Чарівний Вишгород завжди”, за що і отримав в 2001 році звання “Почесний громадянин міста Вишгорода”.

Перший директор заводу «Карат», учасник Великої Вітчизняної війни, ветеран праці

     Рішенням Вишгородської міської ради звання «Почесного громадянина міста Вишгорода» у 2020 році було надано Юрію Кумасинському – першому директору заводу «Карат», учаснику Великої Вітчизняної війни та ветерану праці за великий особистий внесок в соціально-економічний розвиток міста.

     Народився Юрій Францевич 30 грудня 1926 року у місті Дніпродзержинськ Дніпропетровської області, де отримав повну шкільну освіту. Згодом здобув технічну, економічну та політичну вищі освіти.

     У 1976 році Міністерство середнього машинобудування СРСР направило його у м. Вишгород для створення машинобудівельної бази. Юрій Кумасинський  зумів у найкоротші строки спроектувати і створити науково-виробничий комплекс «Карат» загальною площею 100000 м².

     Під безпосереднім керівництвом Юрія Францевича за державні кошти були побудовані 144- квартирний житловий будинок для відселення людей з території забудови об’єктів заводу та гуртожиток на 720 місць, реалізована дольова участь у будівництві районної поліклініки, 3-ої загально-освітньої середньої школи, зведено комбінат-дитсадок, виконано комплекс будівельних заходів по реконструкції котельні №2, розширенню ГРП, реконструкції міських повітряних електромереж, будівництву трансформаторної підстанції для потреб міста, розширенню та реконструкції водопровідно-каналізаційного господарства, реконструкції міської каналізаційної насосної станції, зведенню пожежного депо, реконструкції електропідстанції Київської ГЕС, поширенню міської АТС. За 11 років його керівництва заводом у Вишгороді побудовано 8 житлових будинків на 1200 квартир.

     Загальний трудовий стаж Юрія Кумасинського складає 70 років. Крім того, він обирався депутатом Вишгородської районної ради, приймав активну участь в роботі ради директорів району.

Герой Радянського Союзу 1944 р. Почесний громадянин міста з 1996 року.

    Народився майбутній Герой 23 серпня 1923 року в місті Родники Іванівської області. В родині було троє дітей. Юрій відвідував авіамодельний гурток, любив спорт, а ще добре малював. Закінчив 9 класів.

    У 1941-у році, Юрію виповнилось вісімнадцять років. В армію його ще не призивали,  але він добровільно поїхав на будівництво оборонних споруд. Повернувшись додому, працював на комбінаті  “Більшовик”.  У лютому 1942 року був призваний до лав Червоної армії. У цьому ж році закінчив пришвидшені курси Київського артилерійського училища. А у 1943-му – Воронезький фронт, військове звання – лейтенант, посада – командир взводу протитанкових гармат.

     У вересні 1943 року війська І-го Українського фронту під командуванням генерала армії М.Ф. Ватутіна з боями вийшли до берегів Дніпра. У складі 167-ї Червонопрапорної Сумської стрілецької дивізії генерала Мельникова 50-го стрілецького корпусу 38-ї армії воював і вогневий взвод артилерійської батареї 615-го стрілецького полку, яким командував лейтенант – Юрій Кургузов.

     Йшли жорстокі бої за Дніпро. Як згадують фронтовики, то було справжнє пекло, вода кипіла від вибухів снарядів і розривів бомб. 27 вересня 1943 року під сильним артилерійським і мінометним вогнем, Юрію Кургузову вдалося першому переправити свій взвод з матеріальною частиною і боєприпасами через Дніпро в районі села Старосілля. В боях за Лютіжський плацдарм взвод відбив кілька контратак противника, чим забезпечив переправу підрозділів полку. Наступна контратака для Юрія стала останньою. Він загинув смертю хоробрих 30 вересня 1943 року і був похований на лівому березі Дніпра в селі Старосілля, яке згодом зникло під хвилями Київського водосховища. Останки героя були  перезахоронені у братській могилі на околиці села Лебедівка Вишгородського району,  де встановлено меморіальну дошку.

     Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1944 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками  та проявлені при цьому мужність і героїзм лейтенанту Кургузову Юрію Павловичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно. Він нагороджений орденом Леніна.

       Ім’ям Героя названо вулиці в селі Лебедівка, в містах Родники та Вишгород.

     Вулиця імені Кургузова у Вишгороді добре відома всім вишгородцям. Пам’ять про Юрія Кургузова і його подвиг увічнено на меморіальній дошці, яка розміщена на корпусі Вишгородської районної поліклініки. Герою було присвоєно звання “Почесний громадянин міста Вишгорода”. У 1996 році започатковано “Книгу вічної памяті”. Одним із перших до неї внесено ім’я Юрія Павловича Кургузова. У шкільному музеї Бойової Слави міської школи № 1 зберігаються унікальні матеріали, фотографії, особисті речі Юрія Павловича, передані рідним братом Станіславом Кургузовим, генерал-майором медичної служби у відставці, який уже багато років проживає у місті.

     Герой Радянського Союзу Юрій Павлович Кургузов загинув у боях за визволення Вишгородщини від німецько-фашистських загарбників. Безстрашному юнакові було лише двадцять років.

Заслужений вчитель України, перший директор Вишгородського технічного ліцею НТУУ “КПІ”. Відмінник народної освіти УРСР (1986). Учитель-методист (1989). Заслужений вчитель України (1998). Нагороджена Почесною грамотою Міністерства освіти України (1997). Почесний громадянин міста з 1996 року.

    Народилася Людмила Кузьмівна 15 квітня 1937 року у місті Могильові, що в Білорусі, а середню школу закінчила у м. Ризі (Латвія). У 1963 році закінчила Київський державний університет ім. Т.Г. Шевченка за спеціальністю математика, учитель математики. Працювала вчителькою у багатьох містах Росії, України, Латвії, Німеччини, аж доки її сім’я не оселилась у Вишгороді.

     У 1979 році прийшла працювати в школу № 1 м. Вишгорода і трудилася там аж до 1997 року. Більше двох з половиною тисяч випускників школи № 1 нашого міста пам’ятають  її як учителя з великої літери.

    Наступною значущою сторінкою біографії Людмили Кутаф’євої, безперечно, є ліцей. У1997 році, коли з її ініціативи був організований Технічний ліцей НТУУ “КПІ” у Вишгороді, Людмилу Кузьмівну було призначено директором. Працювала на цій посаді по 2006 рік. У 1998 році їй присвоїли звання “Заслужений учитель України”. У 2003 році знайшла своє втілення ще одна мрія талановитого педагога – початкова приватна школа: загальноосвітній навчальний заклад І ступеню “Школа Кутаф’євих”. Власна школа – логічне завершення накопиченого десятиріччями педагогічного досвіду родини Кутаф’євих: син та невістка Людмили Кузьмівни теж обрати педагогічну ниву.

    Впродовж багатьох років вона очолювала методичне об’єднання математиків району, займалася редагуванням шкільних підручників з алгебри та геометрії. З 1982 року очолювала школу передового педагогічного досвіду вчителів Вишгородського району. Неодноразово проводила відкриті уроки в експериментальних класах для вчителів району, області.

     Виховна робота з учнями, фрагменти уроків педагога були висвітлені українським телебаченням у програмі “Актуальна камера”. Л.К. Кутаф’єва — учасник семінарів Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова, Київського міжрегіонального інституту удосконалення вчителів ім. Б.Д. Грінченка та Колегії Міністерства освіти і науки України. Автор методичних розробок з математики, які неодноразово друкувалися в журналі “Математика в школі”. Лауреат конкурсу “Учитель року – 95” Вишгородського району.

    За 50 років вчительської роботи Людмила Кузьмівна підсвідомо збирала цікаві математичні приклади, спостерігаючи за своїми вихованцями, враховуючи їхні інтереси, здібності певної вікової категорії, викладаючи математичну логіку, що і спонукало у 2010-2011рр. її написати книги-посібники “Цікава математика” для учнів 1-го та 2-го класів. Книги схвалені Міністерством освіти та науки України.

     Звання “Почесний громадянин міста Вишгорода” було присвоєно Людмилі Кузьмівні в День міста Вишгорода, 28 вересня 1996 року.

Ветеран будівельник

     Рішенням Вишгородської міської ради звання «Почесного громадянина міста Вишгорода» у 2019 році надано Левадному Володимиру Івановичу – ветерану будівельнику.

     Народився Володимир Іванович 1 червня 1936 року у м. Костянтинівка на Донбасі. У Вишгороді проживає з квітня 1963 року.

     Багато років працював на численних будівельних об’єктах Вишгорода, зокрема, на Київській ГАЕС. Брав безпосередньо участь у будівництві не менше 20 житлових будинків, адміністративних будівель – суд, міліція, поліклініка, метеослужба, школи, дитсадок «Золотий ключик», кінотеатр  «Мир».

Володимир Левадний вже багато років бере активну участь у громадській діяльності, заходах, що популяризують українську культуру, мову, літературу та спрямовані на виховання молоді. Він зробив значний внесок у розвиток Вишгорода у будівельній галузі, заслуговує на повагу та найвищу відзнаку.

Народний артист України, заслужений діяч мистецтв України, професор Київської національної музичної академії імені П. І. Чайковського, Почесний громадянин міста з 1997 року.

      Віталій Лисенко – талановитий музикант, хормейстер, педагог. Народився 1 липня 1941 року.

     Він проводив велику концертно-виконавську та культурно-просвітницьку діяльність. Був художнім керівником і головним диригентом різних самодіяльних та професійних хорових колективів, які під його керівництвом досягали високого художнього рівня та майстерності, ставали лауреатами та дипломантами конкурсів і фестивалів хорового мистецтва.  

     Починаючи з 1967 р. Віталій Романович був постійним консультантом і почесним керівником багатьох самодіяльних колективів України, які отримали звання “Народний”.  У
1982р. Віталій Лисенко отримав звання заслужений діяч мистецтв УРСР. В 1980-х роках працював хормейстером Київського театру опери та балету, також керував самодіяльними хорами.

     У далекому 1988 році, як унікальне співоче об’єднання на тодішньому знаменитому заводі “Карат” утворився колектив, що нині – один із кращих хорів Київщини. А створили його провідний диригент-хормейстер України, професор Національної академії ім. П.І.Чайковського, правнук великого Миколи Лисенка – Віталій Романович Лисенко та інженер заводу, ентузіаст хорової справи Олег Халепа, об’єднавши працівників в єдиний творчий колектив. В 1990 році за високий рівень майстерності колективу присвоєно звання “Народного аматорського хору”. Колектив завжди підтверджує це високе звання своїми новими досягненнями. У 1994 році колектив переростає в професійний муніципальний ансамбль пісні і танцю “Вишгород” з танцювальною та оркестровою групою. А після розпаду заводу колектив отримав статус хору районного Будинку культури “Енергетик”.

     Довгі роки керівником і диригентом хору був саме Віталій Романович Лисенко, який  успадкував від  знаменитого свого предка беззавітну любов до української народної пісні, що звучала в його обробці завжди по-новому, але сильно і прекрасно.

     З 1991 р. Віталій Романович — професор Київської консерваторії.

     В 1997 році виконком Вишгородської міської ради прийняв рішення присвоїти звання “Почесний громадянин міста Вишгорода” видатному мистецтвознавцю, професору кафедри хорового диригування Київської національної музичної академії імені П.І.Чайковського, невтомному маестро Віталію Романовичу Лисенку. Такої високої честі справжній корифей українського музичного світу, чия творчість упродовж багатьох літ нерозривно була пов’язана з нашим древнім містом (на той час Віталій Романович був керівником муніципального ансамблю пісні і танцю “Вишгород”), удостоєний за вагомий внесок у розвиток національної культури, примноження народних традицій, утвердження музичної спадщини України та визначний внесок у розвиток міста Вишгорода.

     У 1998 році Віталію Лисенку присвоєно звання  Народного артиста України.

     Після загадкового зникнення маестро Віталія Романовича Лисенка ніяких звісток про нього в засобах масової інформації не з’являлось.

Громадський діяч. Почесний громадянин міста з 2006 року.

      2006 року до 70-річного ювілею Володимира Григоровича Ляха міська рада вшанувала званням “Почесного громадянина м. Вишгорода”.

     Того ж року рішенням “Народного Союзу Наша Україна” він очолив партійний список на виборах до районної ради. Як показав час – виборці не помилилися. На скрижалях історії Вишгородського краю Володимир Григорович Лях вже залишив найяскравішу сторінку.

     З плином часу Володимиру Григоровичу Ляху все частіше зринають у пам’яті дитячі й юнацькі роки. Народився він 1 березня 1936 року в Камбурліївці на Кіровоградщині. Пережив тяжкі роки війни, що прокотилися краєм пожарищами, а ще страшні голодні повоєнні роки.

     Після закінчення Кременчуцького технікуму залізничного транспорту Володимира Ляха було призвано на військову службу. Служив три довгі арктичні роки на Північному флоті, де тісний кубрик есмінця став рідною домівкою. І коли мова сьогодні заходить, скажімо, про воєнні північні конвої, то старшина Лях пройшов їх шляхом від острова Медвежий до Шпіцбергена, від Нової Землі до Білого моря.

     Вся трудова біографія Володимира Григоровича була пов’язана з будівництвом електростанцій у системі Міністерства енергетики СРСР. А якщо конкретніше, то це: Кременчуцька, Київська ГЕС, Трипільська ГРЕС, Боярська газокомпресорна станція. Як керівник виробничого відділу Володимир Григорович був причетний до будов Курської, Чорнобильської, Рівненської АЕС, Колимської, Канівської ГЕС, Кайшядорської ГАЕС у Литві.

     Десятого листопада 1960 року вперше в житті він ступив на Вишгородську землю. Прибув на будівництво Київської ГЕС 24-літнім юнаком, навіть не підозрюючи, що приїхав сюди назавжди. Розпочав трудову діяльність електриком на земснаряді.

     Характерові Володимира Григоровича завжди був притаманний активний спосіб життя. Його місце – постійно у життєвому вирі. Тож і не дивно, що він так палко сприйняв і плекав перші паростки демократичних змін. Володимиру Григоровичу належить увійти в історію Вишгорода, як одному з перших організаторів демократичних мітингів у місті, одному з співзасновників районного Товариства української мови, Народного Руху України, Вишгородського козацького куреня, церковної громади святого апостола Андрія Первозданного. Деякий час був відповідальним секретарем “Просвіти”. У ті часи він усю свою енергію, вільний час віддавав справі розбудови державності, утвердженню в суспільстві здорового козацького духу.

     На хвилі національного піднесення в ті роки дехто встиг заробити собі непогані дивіденди: посади, звання, титули, капітал. Володимир Григорович не збагатився ні на гріш, більше того — відмежувався від тих лукавих і випадкових людей, які нещадно експлуатували бренд національного відродження.

      Тим, чого жадає від своїх синів Батьківщина, – патріотизму, мужності, справжнього козацького духу, готовності до самопожертви – квітне душа Володимира Григоровича.

Президент-голова правління благодійного фонду «Святої Ольги»

     Рішенням Вишгородської міської ради звання «Почесного громадянина міста Вишгорода» у 2019 році надано Малишеву Володимиру Олександровичу – президенту-голові правління благодійного фонду «Святої Ольги».

     Народився Володимир Олександрович 23 березня 1958 року у м. Київ. У 1987 році закінчив Київський інститут народного господарства за спеціальністю економіка господарства.

     Трудову діяльність Володимир Малишев розпочав у 1975 році секретарем комітету комсомолу заводу «Метіз». З 1980 року працював секретарем  комітету комсомолу ПТУ-22 у м. Київ. З 1982-по 1984 займав посаду начальника відділу матеріального забезпечення та збуту СУ-6 трест «Газмонтажатоматика». З 1984 року був начальником ВМТЗ Київського ремонтно-механічного заводу, згодом – начальником ВМТЗ АТП-23073.  З 1989 по 1990 рік – працював заступником директора Київського велотреку «Авангард».  З 1990 року займав посаду начальника управління спортивних споруд, згодом – заступника голови ВД ФСТ Київської області. 1996-2006 –  Генеральний директор  ВКБФ «Зевс», заступник директора ТОВ «Адоніс». З 2006 року займає посаду президента-голови правління благодійного фонду «Святої Ольги».

     Малишев Володимир Олександрович – це людина, яка своє життя присвячує благодійності та меценатству. Він зміг об’єднати та залучити до лав фонду «Святої Ольги»  представників різних професій та поглядів. Благодійний фонд підтримує загальнодержавні програми, спрямовані на соціальну допомогу незахищеним категоріям населення, веде просвітницьку діяльність, намагаючись донести до співгромадян цінності християнської та загальнолюдської моралі. За його підтримки у благодійному фонді проводяться ряд культурно-освітніх заходів для залучення дітей та юнацтва до розвитку народних традицій та ремесл. Він встановив дружні зв’язки Вишгородського ансамблю «Вівтар вітчизни» з парохією св. Миколая чудотворця на Аскольдовій могилі на Угорській горі в Києві.

     За свою благодійницьку роботу Володимир Олександрович відзначений подяками та грамотами Вишгородського міського голови, Вишгородської районної державної адміністрації, Почесною грамотою Київської обласної ради  та іменним годинником Голови Верховної Ради України.

Голова Вишгородської районної ради ФСТ “Україна”, ветеран війни, праці та спорту, адмірал-командор козацтва, Вишгородський курінний отаман, керівник андерграундового гурту “Гайдамаки”. Почесний громадянин міста з 2000 року.

      Анатолій Євменович Мисько народився 19 листопада 1932 року. Перший клас середньої школи закінчив у 1941 році.  Під час Великої Вітчизняної війни працював у колгоспі з 1943 по 1945 роки.

      1950-1955 роки – навчання в Українській сільськогосподарській академії.

     Інженер-електрик,  він все життя електрифікував Україну. Працював  на спорудженні ліній електропередач (електрифікації народного господарства), на спорудженні дніпровських гідроенергогігантів (Кременчуцької, Київської ГЕС, Київської ГАЕС, Трипільської ДРЕС) на проектуванні промислових електроустановок і їх електропостачання, заводу Газопроводу “Союз” та інших об’єктів: в тому числі, електрифікація Олександрійського району Кіровоградської області.

     Анатолій Мисько більше 50 років проживає та працює у Вишгороді. У 1960-1970 роках –  активний учасник будівництва сучасного Вишгорода та Київської ГЕС.

    Працюючи головним спеціалістом інституту “Укрелектронпроект”, проектував комплекс середньої школи №3, басейн, корпус ДЮСШ, житлові будинки та електричні комунікації Вишгорода.

      І де б він не працював, фізкультура і спорт були його улюбленим дітищем. На Київській ГЕС він почав з кульової стрільби. Отримав звання Кандидата в майстри спорту зі стрільби з пістолета. У 1963 році організував у місті стрілецьку секцію, а 1966 року –  стрілецький тир на стадіоні “Енергетик”.  В МДСПІ заснував секцію спортивного бадмінтону й згуртував команду багатоборства ГПО, яка 3 роки поспіль займала перше місце по об’єднанню “Союзелектронпроект”. У 1989 році Анатолій Євменович перейшов на роботу у Вишгородський районний комітет  ДТСААФ. Працював інструктором, був тренером яхт-клубу “Енергетик”, вів секцію бадмінтону при БК “Енергетик”.

     Зараз Анатолій Євменович займається водним спортом, є командиром громадської спортивної організації Флотилія “Вільні Вітрила”,  яку заснував ще у 1992 році на пропозицію Української Вітрильної спілки. Підвищив свою майстерність, закінчивши у 1993 році школу при Київському вищому морському політехнічному училищі за фахом яхтового капітана необмеженого плавання. 6 років готував кваліфікованих яхтсменів, об’їздив увесь світ (Чехословакія, Польща, Болгарія, Румунія, Греція, Туреччина, Албанія, Югославія, Італія, Австрія, Англія, США, Франція, Данія).

    Сьогодні Анатолій Мисько очолює Вишгородське фізкультурно-спортивне товариство “Україна” (заснував у 2003 році),  інструктор-методист комунального управління спорту Вишгородської міської ради, суддя республіканської категорії з кульової стрільби, суддя І категорії з вітрильного спорту, яхтовий капітан.  Спортивний інструктор по стрілецькому спорту, лижварству, поліатлону, водних лижах, вітрильництву, бадмінтону, тенісу.

     Спадковий козак, він  служить в сучасному козацтві з 199І року. Починав хорунжим Вишгородської сотні. Нині Анатолій Мисько – Вишгородський курінний отаман, його козацьке звання – адмірал-командор (генерал-полковник).

     Керівник та концертмейстер Вишгородського самодіяльного андерграундового гурту “Гайдамаки”.  Заснований ним, гурт об’їздив всю Україну, брав участь у фестивалях, конкурсах козацької, повстанської, стрілецької патріотичної пісні. Анатолій Євменович складає вірші, пише пісні, виступає на радіо, громадський кореспондент з 1958 року, активний дописувач газети “Вишгород”.

      Анатолій Євменович Мисько – людина з широким світоглядом, високою самовіддачею, взірець для молоді у громадській роботі та здоровому способі життя.

     За плечима Анатолія Євменовича – 63 роки виробничої діяльності і 51 рік у спорті. Має численні нагороди. Медалі: “1500 років Києву”, “Ветеран праці”, “За відродження Козацтва”,  “3а благодійність”,  “Козацька Слава”, отамана Булавіна, “За Перемогу у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.”,  ордени : “Козацька Слава” ІІІ ступеня, “Михаїла Архистратига”.

     2000 року виконавчим комітетом Вишгородської міської ради прийнято рішення присвоїти Миську Анатолію Євменовичу звання Почесний громадянин міста Вишгорода.

Народний депутат України. Почесний громадянин міста з 2011 року

    Москаленко  Ярослав  Миколайович народився 28 квітня 1975 року в селі Лютіж Вишгородського району Київської області. Освіта – вища, у 1997 році закінчив Київський електромеханічний технікум залізничного транспорту ім. М. Островського, здобув кваліфікацію техніка – електромеханіка. У 2005 році закінчив Національний університет фізичного виховання і спорту України і здобув кваліфікацію тренера з футболу, викладача фізичного виховання. У 2008 році закінчив Міжнародний інститут менеджменту, отримав спеціальність магістра бізнес-адміністрування. В 2011 році отримав спеціальність магістра державного управління, закінчивши Національну академію державного управління при Президентові України.

     Свою трудову діяльність Ярослав Миколайович розпочав у 1995 році на посаді начальника відділу реалізації малого приватного підприємства “БОВІ”.  З березня 1999 року – засновник, директор МПП “Альфа – Трейд”. У жовтні 2003 року заснував  Товариство з обмеженою відповідальністю “Синтез” і був його генеральним директором  до грудня 2007 року.

    Ярослав Москаленко зарекомендував себе не лише успішним бізнесменом, а й людиною, яка переймається проблемами свого району. Прагнення бути корисним громаді відзначили земляки – жителі Вишгородщини, і у 2006 році  Ярослава Москаленка було обрано депутатом Вишгородської районної ради. Два роки він поєднував підприємницьку діяльність і роботу в районній раді, не полишаючи і спортивного захоплення – футболу. Ярослав Москаленко тренував молоде покоління і сам грав за збірну району на футбольних турнірах.

     У грудні 2007 року був обраний на посаду голови Вишгородської районної ради Київської області. У серпні 2010 року Ярослав Москаленко стає першим заступником голови Київської обласної державної адміністрації, а за результатами місцевих виборів того ж року – депутатом обласної ради столичного регіону.

       За підсумками конкурсу “Регіональний лідер року” Ярослав Москаленко став “Людиною року 2012” на Вишгородщині у двох номінаціях : “Громадський діяч” і “Спортсмен”. 

       А 28 жовтня 2012 року Ярослава Москаленка обрано народним депутатом України по мажоритарному округу № 96.

     З 1999 року Ярослав Москаленко веде активну громадську діяльність, засновує Вишгородське районне спортивне товариство “Футбольний клуб “Діназ”. Футбольний клуб, почесним президентом якого він є, існує виключно за рахунок спонсорських коштів. На його базі безкоштовно тренуються більше п’ятисот дітей та підлітків.

      Ярослав Москаленко – засновник благодійного фонду “Джерело надії”, що підтримує дітей та обдаровану молодь.

     За заслуги перед українським народом Ярослав Москаленко нагороджений медаллю Президента України “За працю і звитягу”, грамотою Верховної Ради України, відзнакою МВС України “Закон і честь”, орденом преподобного Іллі Муромця I ступеня, орденом преподобного Нестора Літописця II ступеня,  орденом  преподобного Агапіта Печерського ІІ ступеня  (благодійників храму), орденом Почаївської ікони Пресвятої Богородиці, орденом Димитрія Ростовського Української Православної церкви та орденом Святого Миколи Чудотворця, двічі кавалер ордена Святого великомученика Георгія Побідоносця.

Віце-президент асоціації “Січ” міста-побратима Вишгорода Санса (Франція), представник мерії міста Санс. Почесний громадянин міста з 2009 року.

   В 1995 році громадянка Франції  Монік Моте та українець Іван Нечипорко створюють у місті Сансі гуманітарну  громадську асоціацію “Січ”, а вже у 1997 році у Вишгороді  відкривається філія асоціації, яка турбується про незаможних громадян та багатодітні сім’ї. Місто Санс організовує збір коштів для допомоги незаможним мешканцям Вишгорода і на ці кошти купують медикаменти, медичне обладнання, шкільне приладдя тощо.

     З ініціативи представника мерії Монік Моте в 1999 році наше місто відвідала французька делегація, для подальшого розвитку співробітництва між нашими містами. 29 вересня 1999 року підписано Хартію дружби між містами Вишгородом і Сансом, які стали побратимами. За роки партнерства до громади міста Вишгорода та центральної районної лікарні надійшло гуманітарних вантажів на суму більше 10 мільйонів франків. Ця допомога була адресована найбільш незахищеним верствам міста Вишгорода.

     Завдяки сприянню посольства Франції в України та з метою ознайомлення із системою медичного обслуговування населення в лікарняних закладах Франції, м. Санс неодноразово стажувались лікарі Вишгородської районної лікарні. За роки співпраці містанеодноразово обмінювались офіційними делегаціями. Стосунки міст набирають обертів у всіх галузях життя.

    Гуманітарна асоціація “Січ”– це не лише презентація української культури у дружній Франції. Це конкретна допомога хворим дітям, які потребують оперативного втручання з лікування сколіозу. Для операцій асоціація закуповує дороговартісні імплантати. У Міжнародному центрі нейрохірургії уже прооперовано майже 20 українських дітей з Хмельницької, Вінницької, Київської областей). Кошти асоціація, збирає проведенням  концертів, ярмарок з продажу власних виробів. А Іван Нечипорко, співзасновник асоціації, кошти збирає ще й презентаціями українських страв, які майстерно готує власноруч.

     В 2005 році пані  Монік у складі французької делегації знову побувала у Вишгороді. І цього разу привезла медичне обладнання та інструментарій. Монік Моте – не лікар за фахом, але всю душу вкладає в організацію допомоги нашим хворим, дітям-сиротам, дитячим будинкам. Окрім цього пані Монік приклала чимало зусиль для налагодження співпраці  міст Вишгорода та Сансу.

    В 2009 році Монік Моте за благодійну діяльність та внесок  в розвиток побратимських стосунків між містами Санс та Вишгород, отримала звання Почесного громадянина Вишгорода. 27 квітня 2009 року Вишгородський міський голова Віктор Решетняк приймав її у міській раді і вручив відзнаку та почесну грамоту за шляхетну працю на теренах співробітництва і дружби.

Президент гуманітарної асоціації “Січ” міста-побратима Санса (Франція), колективний співак, колишній артист хорової капели імені Григорія Вірьовки. Почесний громадянин міста з 1999 року.

       Іван Опанасович Нечипорко – професійний співак, справжній патріот України. Народився в селі Погреби Черкаської області. Його мати виховала трьох дітей сама, без чоловіка.

     Іван співав змалечку, як це часто буває у селі. А коли прийшов час визначатися з професією – обрав сцену. Закінчивши Київську консерваторію ім. П.Чайковського по класу вокалу, він і під час служби в армії не розлучався з музикою. Потім була творча праця у хорі імені Вірьовки;  Державна заслужена академічна хорова капела України “Думка”, хори “Дзвони” і “Благовість”.

     Тепер Іван Нечипорко навчає вокалу своїх учнів у французькому місті Сансі. Він із 1995 року мешкає у Франції. Надзвичайно швидко опанувавши французьку, він зачарував та заінтригував французів Україною і почав діяти заради добра далекої Вітчизни. Іван Опанасович Нечипорко – керівник хорового колективу  “Маринонька”,  який існує при гуманітарній асоціації “Січ” міста Санс вже понад 8 років. Французи та навіть дві японки співають від щирого серця українські пісні.

     Сьогодні у репертуарі “Мариноньки” понад тридцять творів: духовні піснеспіви в обробці Бортнянського, Гречанінова й Стеценка, українські народні пісні в обробці Леонтовича, Ракова, сучасні твори Поклада і Шамо. Більше половини – в редакції Івана Нечипорка. Він, до речі, до співу ставиться дуже відповідально: два роки, вже у Франції, навчався диригуванню вокальним колективом. Щотижня учасники ансамблю – люди різних професій від 40 до 70 років – збираються у залі, яку їм люб’язно надає мерія міста Санса. Кожна репетиція – це велика праця керівника і його підопічних. Адже вони не обізнані у нотній грамоті, недостатньо знають мову, мають акцент, але дуже стараються і над усе люблять співати.  Тріо учасників ансамблю вже самостійно виходить на сцену. Сам Іван Нечипорко виступав у багатьох країнах Європи : Німеччині, Італії, Англії, Польщі, Австрії, Чехії, Угорщині, Ірландії, Іспанії і, звичайно ж, Франції. Шанувальники співу із задоволенням слухають його м’який, ніжний тенор – твори класиків у супроводі органу, російські романси, неаполітанські пісні під акомпанемент фортепіано. У 2009 році виступ хорового колективу  “Маринонька” та його керівника мали насолоду слухати і вишгородці.

     Іван Нечипорко не лише пропагує українську культуру. В 1995 році українець Іван Нечипорко та громадянка Франції Монік Моте створюють гуманітарну  громадську асоціацію “Січ”,  а вже у 1997 році у Вишгороді відкривається філія асоціації, яка турбується про незаможних громадян, багатодітні сім’ї. Починається співпраця з Вишгородською міською радою, благодійною громадською організацією “Заради спасіння миру” в напрямку співдружності між містами Вишгородом та Сансом.  Місто Санс відправляє перший вантаж до Вишгорода: медикаменти, медичне обладнання, шкільне приладдя тощо. З ініціативи віце-президента асоціації “Січ” Монік Моте в 1999 році наше місто відвідала французька делегація від імені міста Санса, розвивалося далі співробітництво між нашими містами. 29 вересня
1999 року підписано Хартію дружби між містами Вишгород та Санс. Міста стали порідненими.

     В 2009 році Іван Нечипорко за благодійну діяльність та внесок  в розвиток побратимських стосунків між містами Санс та Вишгород був удостоєний звання Почесний громадянин Вишгорода. 27 квітня 2009 року Вишгородський міський голова Віктор Решетняк вручив  відзнаку та почесну грамоту за шляхетну працю на теренах співробітництва і дружби.

Український державний і політичний діяч. Герой України, Заслужений будівельник України, кандидат технічних наук, полковник МВС України. Міський голова Києва (1998 – 2006). Почесний громадянин міста з 2001 року

    Народився  Олександр Олександрович Омельченко 9 серпня 1938 року в селі Зозів Липовецького району Вінницької області в сім’ї колгоспників. Згодом родина переїхала до Карабачина Брусилівського району Житомирської області. У 1956 році закінчив Брусилівську середню школу зі срібною медаллю. У 1956-1959 роках навчався у Київському будівельному технікумі, у 1974 році закінчив Київський інженерно-будівельний інститут за фахом інженер-будівельник, у 1978 році – Київський інститут народного господарства. 1989 року захистив кандидатську дисертацію, кандидат технічних наук.

     Трудову діяльність Олександр Олександрович розпочав у 1959 році робітником будівельного комбінату. Проходив службу в лавах Радянської Армії. З 1960 по 1987 рік працював на різних посадах в Головкиївміськбуді.

    З 1987 по 1989 рік перебував у службовому відрядженні в Республіці Афганістан, де працював радником-консультантом з будівництва. Потім був направлений до Вірменії, де займався ліквідацією наслідків землетрусу.

     До середини 90-х рокув працював на державних посадах.

     Указом Президента України у серпні 1996 року був призначений головою Київської міської державної адміністрації.

     У 1997–1998 роках  Олександр Олександрович – член Ради з питань збереження національної культурної спадщини .

     В 1998 році був обраний депутатом Київської міської ради. В 1999 році обраний Київським міським головою. 

     Був головою Української  партії “Єдність” членом президії Ради НС “Наша Україна”, головою Київської міської організації Української партії “Єдність”.

     З 1999 по 2006 рік – президент Асоціації міст України. Президент Федерації хокею України, президент футбольного клубу “Арсенал”.

    Кандидат у Президенти України на виборах 2004 року. На виборах київського міського голови у березні 2006 року він займає лише третє місце. 20 квітня 2006 року Олександра Омельченка звільнено з посади голови КМДА.

     2007-2012 рр. Олександр Омельченко – народний депутат України VI скликання, голова комітету Верховної Ради з питань державного будівництва та місцевого самоврядування.

Президент Асоціації “Укргідроенерго”, Герой України, професор, кандидат технічних наук, академік Української Академії Наук, академік інженерних наук України, член країнської академії економічної кібернетики, Української академії наук національного прогресу, Академії будівництва України, Академії енергетики України. Почесний громадянин міста з 1999 року.

    Семен Ізрайлевич Поташник народився 25 травня 1930 року в місті Олевськ Житомирської області. У 1952 році закінчив електротехнічний факультет Київського політехнічного інституту за спеціальністю “ Електричні станції, мережі і системи ”.

    Трудову діяльність Семен Ізрайлевич розпочав у 1952 році інженером на Усть-Кам’яногірській ГЕС Східноказахстанської області. Працював начальником зміни електроцеху, старшим інженером, керівником групи. З 1956 року займав посади заступника начальника відділу, заступника начальника електромашинного цеху, заступника головного інженера, в. о. головного інженера Кременчуцької ГЕС (м. Світловодськ).

       З 1963 року Семен Ізрайлевич працював у м. Вишгороді.

       1963-1994 роки – начальник відділу, заступник головного інженера, головний інженер Каскаду Середньодніпровських ГЕС;

       1995-2004  роки – Голова правління Державної акціонерної гідроенергогенеруючої компанії  “Дніпрогідроенерго”,

       2004-2011 роки- Голова правління Відкритого акціонерного товариства “Укргідроенерго”.

       З 2011 року Семен Ізрайлевич Поташник займає посаду в.о. віце-президента НАК “Енергетична компанія України” у  місті Києві.

       Обирався депутатом Київської обласної ради та Вишгородської міської і районної рад.

       Семен Ізрайлевич постійно перебуває у вирі подій міста, району, країни, переживаючи їхні проблеми, злети, падіння та перемоги, як свої власні. Вніс вагомий внесок у розбудову міста Вишгорода, яке за ці роки стало для нього рідним. Відомий в місті та районі також своєю благодійницькою діяльністю.

     Про беззаперечний авторитет Семена Поташника свідчить той факт, що він є Почесним громадянином міст Канева, Дніпродзержинська, Олевська, Новодністровська, Світловодська та Вишгорода, а набережну у Вишгороді прикрашає алея його імені. Більш того, його авторитет виходить далеко за межі України і СНД. Семена Ізрайлевича добре знають у В’єтнамі та Китаї, де у свій час він допомагав пускати ГЕС.

     В 1972 році Семен Ізрайлевич став Лауреатом Державної премії Української РСР за участь у створенні горизонтальних капсульних гідроагрегатів Київської ГЕС.

     В 1984 році став лауреатом премії ім. академіка Б.Є. Веденеєва за освоєння та експлуатацію Київської ГАЕС.

    В 1988 році закінчив аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію у Вченій Раді Ленінградського політехнічного інституту ім. М. І. Калініна, і йому присуджена вчена ступінь кандидата технічних наук.

    В 1992 році обраний академіком Академії Інженерних наук. В 1994 році обраний членом Академії будівництва України та Української академії наук національного прогресу. В 2000 році обраний академіком Академії економічної кібернетики.

     В 2003 році став лауреатом премії Української академії наук національного прогресу І ступеня. Семен Ізрайлевич є лауреатом міжнародної премії “Олімп”.

     Семен Ізрайлевич Поташник нагороджений орденами Трудового Червоного прапора, Святого рівноапостольного князя Володимира III ступеня, “За заслуги” ІІ та III ступеня, Золотою медаллю Платона, Срібною медаллю “Незалежність України” II ступеня, медаллю “За ефективне управління” Міжнародної кадрової академії, “Нагородою XX століття за досягнення” (Міжнародний біографічний центр, Кембридж), відзнакою міського голови м. Дніпродзержинська “За заслуги перед містом” І ступеня.   

     Американським біографічним центром С. І. Поташника обрано “Людиною 2000 року” і включено до “Міжнародного каталогу бездоганних керівників”.

    Указом Президента України від 1 жовтня 2002 року за визначний особистий внесок у зміцнення енергетичного потенціалу України, багаторічну самовіддану працю та з нагоди 70-річчя введення в дію Дніпровської ГЕС присвоєно почесне звання Героя України.

     В 2010 році Семен Ізрайлевич був відзначений 12-променевою зіркою “Гільдії рейтингів і номінацій” за особливий внесок у розвиток вітчизняної гідроенергетики.

     На сьогодні Семен Ізрайлевич Поташник є членом колегії Міністерства палива та енергетики України, членом центрального правління Науково – технічної спілки енергетиків України, президентом Асоціації “Укргідроенерго”, членом правління Ради найстаріших енергетиків України, завідувачем об’єднаної філії кафедр гідротехнічних споруд, використання водної енергії і гідромашин Національного університету водного господарства та природокористування, головою Наглядової ради ВАТ “Дністровська ГАЕС”, професором кафедри гідротехнічного будівництва Харківського державного технічного університету будівництва та архітектури.

    Семен Поташник заслужений енергетик України, переможець Всеукраїнського конкурсу “Лідер поливно-енергетичного комплексу 2001” у номінації “Керівник підприємства”, Почесний енергетик СРСР, Почесний енергетикУкраїни.

    В 1999 році Почесним громадянином міста Вишгорода став титан вітчизняної енергетики, висококваліфікований фахівець і лідер за характером – Семен Ізрайлевич Поташник, який з 1963 року працював у місті і на той час був Головою правління державної акціонерної гідроенергогенеруючої компанії “Дніпрогідроенерго”.

Доктор юридичних наук, генерал-полковник, Заслужений юрист України. Заслужений робітник промисловості Автономної Республіки Крим. Почесний громадянин міста Вишгорода з 2011 року.

    Народився 15 липня 1953 року в с. Куна Гайсинського району Вінницької області. Закінчив Кам’янець – Подільський сільськогосподарський інститут за спеціальністю “механізація сільського господарства” та Національну академію внутрішніх справ за спеціальністю “правознавство”.

     Трудову діяльність розпочав рахівником механізованого загону Гайсинського районного об’єднання “Сільгосптехніка” Вінницької області. З 1972 року по 1974 рік проходив службу в лавах Радянської армії. Після служби працював інженером – технологом Гайсинського районного об’єднання “Сільгосптехніка” Вінницької області. З 1980 року по 1981 рік – асистент кафедри ремонту машин і технології металу Кам’янець – Подільського сільськогосподарського інституту.

     З жовтня 1982 року по серпень 1983 року – державтоінспектор відділу внутрішніх справ Сімферопольського райвиконкому Кримської області. З 1983 року по 1993 рік пройшов шлях від інспектора відділення розшуку дорожньо-патрульної служби управління ДАІ УВС Кримоблвиконкому до заступника начальника управління ДАІ УВС АР Криму.

     З 1993 року по 1994 рік – заступник міністра внутрішніх справ АР Криму. З 1994 року по 2001 рік – заступник начальника Головного управління МВС України в АР Криму. З 2001 року по 2003 рік – начальник Управління МВС України в Полтавській області. З 2003 року по травень 2005 року – заступник Міністра внутрішніх справ України – начальник міліціі громадської безпеки. Після служби в МВС обіймав посаду заступника Голови Ради Міністрів Автономної Республіки АР Крим. З вересня 2006 року по листопад 2009 року – Голова Правління ДАК “Чорноморнафтогаз”. З 10 листопада 2009 року по березень 2010 року – заступник Голови Служби безпеки України. З 19 березня 2010 року – Голова Київської обласної державної адміністрації.

     Доцент, доктор юридичних наук. Генерал-полковник. Заслужений юрист України. Заслужений робітник промисловості Автономної Республіки Крим. Нагороджений орденом “За заслуги” II і ІІІ ступенів, Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, Подякою Президента України, Подякою Постійного Представника Президента України в Автономній Республіці Крим, Почесною грамотою Верховної Ради України, численними відомчими відзнаками. Депутат Верховної Ради Автономної Республіки Крим 1998-2002 років, з 2006 по 2010 роки – депутат Верховної Ради Автономної Республіки Крим п’ятого скликання.

Голова Вишгородської районної державної адміністрації у 2010-2014 рр., нагороджений орденом Данила Галицького (2012 р.), орденом св. Архистратига Михаїла (2012 р.) Почесний громадянин міста з 2011 року.

     Приходько  Олександр  Олексійович народився  4 лютого 1960  року в селі  Андріївка Вишгородського району  Київської  області. Працював у студентських будівельних загонах, грав за збірну інституту з футболу.

    У 1984  році закінчив  Київський автомобільно-дорожній інститут за  фахом  інженер-механік.  Свою трудову діяльність розпочав у 1977  році  на посаді  слюсаря, водія  радгоспу  “Комунар” села Любимівка Вишгородського району. Після закінчення  автодорожнього інституту повернувся працювати в радгосп  “Комунар”  на посаді  інженера-механіка та головного інженера.  З 1989-го впродовж шести  років працював на посаді  директора радгоспу “Зоря” села Рови  Вишгородського району. Радгосп став одним із найкращих у районі.  У 1995 році призначений на посаду  першого заступника  голови  Вишгородської районної  державної  адміністрації , на якій працював до 2005  року. З 2005  року по 2010 рік – приватний підприємець. З квітня 2010 року – радник голови Вишгородської  районної  державної  адміністрації. З серпня  2010  року  Президентом України Олександр Приходько призначений на посаду  голови Вишгородської  районної  державної  адміністрації  Київської  області. За цей час у соціально-економічному розвитку Вишгородщина вийшла на шосте місце в Україні, а за наповненням бюджету вона – у трійці лідерів.

     За значний внесок у розбудову міста присвоєно звання “Почесний  громадянин  міста Вишгорода” у 2011 році. 

    Нагороджений орденом Данила Галицького (2012 р.) за вагомий  особистий внесок у соціально-економічний та культурно-освітній розвиток Київської області, багаторічну сумлінну працю, високий професіоналізм та з нагоди 80-річчя утворення Київської області.

Заслужений будівельник України, нагороджений орденом Жовтневої революції, орденом Трудового Червоного Прапора, двома орденами “Знак Пошани”, численними медалями, серед яких – Велика срібна медаль “За успіхи в народному господарстві”. Почесний громадянин міста з 1996 року.

       Народився Олексій Іванович  у 1926 році в селі Матвіївка Мелітопольського району Запорізької області. Вступив до Запорізького гідроенергетичного технікуму, де й отримав спеціальність інженера з монтажу й експлуатації гідромехобладнання гідростанцій.

        Олексій Іванович був одним з перших комсомольців-добровольців на будівництві Волго-Донського каналу (1947-1952 рр.), за що нагороджений Почесною грамотою ЦК ВЛКСМ. Трудова біографія будівельника Олексія Проскуркіна пролягала через: Цимлянську і Куйбишевську ГЕС, Каскад ГЕС на Дніпрі, Кайшадорську ГЕС, Трипільську ДРЕС, автомобільний комплекс ВАЗ, Колимську ГЕС, Боярська газокомпресорна станція. На всіх посадах Олексій Іванович сповна віддавав свій хист і організатора і новатора, при цьому залишавсявідкритою і приязною людиною. Пам’ятають його на посаді головного інженера в Жигулівському, Каховському, а особливо у Кременчуцькому і Київському управліннях тресту «Гідромонтаж».

        З 1961 року життя Олексія Івановича пов’язане з Вишгородом та будовою греблі Київської ГЕС і ГАЕС. На його очах село перетворювалось у затишне місто, поверталася його минула велич і слава. Працею Олексія Проскуркіна та інших будівельників Вишгород отримав звання міста енергетиків, столиці дніпровського каскаду ГЕС.

        Олексій Іванович Проскуркін був першим керівником Київського будівельно- монтажного управління тресту “Гідромонтаж” (понад 28 років). Дільниця “Гідромонтажу” була однією із кращих на будові Київської ГЕС, а портрет Олексія Проскуркіна завжди був на Дошці пошани.

      В наше місто вклав він частинку своєї душі, опікуючись і його мешканцями, і благоустроєм його вулиць. Чимало праці й ентузіазму вклав він у житлове будівництво – на замовлення “Гідромонтажу” виросло на вишгородських кручах два будинки, з його участю будувався ресторан “Вишгород” на вулиці Набережній. Трагічні події на Чорнобильській АЕС не оминули долю. Олексія Івановича, який брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

        У 1982 році Указом Президії Верховної Ради Української РСР Олексію Проскуркіну було присвоєно почесне звання “Заслужений будівельник Української РСР”. Саме так Вітчизна вшанувала його за багатолітню і добросовісну працю в галузі енергетики Радянського Союзу.

        В 1986 році Олексій Проскуркін вийшов на заслужений відпочинок, а в 1996 році рішенням Вишгородської міської ради за видатний внесок у розвиток міста йому було присвоєно звання “Почесний громадянин міста Вишгорода”.

       У 2011 році Олексій Іванович та його дружина Емілія Михайлівна відсвяткували річницю весілля (60 років подружнього життя) та отримали подяку Вишгородського міського голови – за невичерпну життєву енергію, доблесну працю на теренах гідроенергетики СРСР, формування неповторного обличчя Вишгорода та полум’яну любов до міста енергетиків.

Відмінник освіти України, Спеціаліст вищої категорії (1994), Старший вчитель (1994). Почесний громадянин міста з 1997 року.

     Народилася Марія Федорівна Рубльова 1 травня 1927 року в Бобринецькому районі Кіровоградської області. Виховувалася та навчалася в Бобринецькому дитячому будинку.

    В 1941 році, коли почалася Велика Вітчизняна війна, Марія Рубльова була евакуйована разом з дитячим будинком в Астрахань, а через рік – в Казахстан, Узбекистан. Закінчила педагогічне училище міста Наманган в Узбекистані. В 1944 році вона повернулася на Україну, а в 1946 – почала працювати вихователем  в дитячому будинку, де сама виросла. В 1950 році Марія Федорівна вступила до Кіровоградського педагогічного інституту і паралельно працювала вихователем в школі-інтернаті міста. Після закінчення інституту її направили працювати вчителем історії в село Таборище Новогеоргіївського району Кіровоградської області. Була обрана секретарем парторганізації школи (член КПРС з 1948 р.). В 1956 році вийшла заміж.

     З 1960 року викладала історію в школі № 1 міста Черкаси. В 1961 році сім’я переїхала до Києва і Марія Федорівна почала працювати вчителем історії в школі селища ДВС, що біля Києва. А з 1963-го року – у Вишгородській середній школі № 1. Тут Марія Федорівна Рубльова пропрацювала 40 років. Викладала історію, правознавство, була заступником директора із виховної роботи, навчально-виховної роботи, секретарем партійної організації школи. Була Марія Федорівна і членом методичної ради при інституті вдосконалення учителів.

     А ще її знають, як засновника шкільного музею Бойової Слави. Може, якби  директор Вишгородської середньої школи № 1 Юхим Романович Гриневич не був фронтовиком та ще й вчителем історії – такого музею і не було б. Але його ідею відразу підхопили вчителі, особливо історик Марія Федорівна Рубльова. В січні 1975 року був виданий наказ про створення музею, керівником якого довгий час була саме Марія Федорівна Рубльова.  Почалося жваве листування з колишніми фронтовиками – визволителями Вишгорода й Києва, воїнами 167-ої Сумсько-Київської двічі Червонопрапорної стрілецької дивізії, пошук родичів загиблих.    

     Нині шкільний музей Бойової Слави 167-ої стрілецької дивізії, яка визволяла Вишгород  – це сотні документів, фотографій, спогадів фронтовиків, це зброя часів Великої Вітчизняної війни, і це святе місце для підростаючого покоління.

    До речі, стелу визволителям, що в нашому місті, було встановлено саме на прохання ветеранів 167-ї стрілецької дивізії та з ініціативи клубу “Пошук-167”,  яким більше 25 років беззмінно керувала М.Ф. Рубльова. За ініціативи пошуковців школи у місті Вишгороді було встановлено кілька меморіальних плит, а дві вулиці названі іменами Героїв Радянського Союзу – Ю.П. Кургузова і Н.М. Шолуденка.

    В 1997 році високе звання  “Почесний  громадянин міста Вишгорода”  рішенням виконкому Вишгородської міської ради було присвоєно Рубльовій Марії Федорівні – вчительці історії Вишгородської середньої школи № 1.

     Марію Федорівну добре знають у місті, адже не одне покоління випускників вона навчала мудрості наук і життя.

     Марія Рубльова – учитель-ветеран, яка віддала більше 30-ти років свого життя школі, а вогонь свого серця, свої знання і мудрість –  дітям.

Член Національної спілки письменників України, член Творчої спілки “Асоціація діячів естрадного мистецтва України”, заслужений вчитель України, відмінник освіти України, поет, композитор-аніматор, директор Вишгородської спеціалізованої школи “Сузір’я” (1988- 2009), учитель-методист (1996).Нагороджений знаком “Профспілкова відзнака”, Почесними грамотами Міністерства освіти і науки України. Почесний громадянин міста з 2000 року.

    Черняхівський Анатолій Іванович народився 7 березня 1950 року в селі Красна Слобідка Обухівського району Київської області в сім’ї вчителів. Після закінчення середньої школи з 1967 по 1972 рік навчався на фізико-математичному факультеті Уманського педагогічного інституту імені П.Г. Тичини.

    З 1972 по 1981 рік працював учителем та заступником директора середньої школи № 1 в селі Нові Петрівці Вишгородського району.

    У 1981 році був обраний головою Вишгородського райкому профспілки працівників освіти і науки. Анатолій Іванович як найважливішу справу свого життя сприйняв ідею створення української школи у місті Вишгороді і два десятиліття (з 1988 року по 2009 рік) очолював Вишгородську середню школу № 3 (нині – спеціалізована школа “Сузір’я”). Під його керівництвом школа посіла провідні позиції серед шкільних закладів району, стає колективним членом Міжнародного освітнього фонду ім. Ярослава Мудрого, призером міжнародного освітнього проекту “Європейська мережа шкіл зміцнення здоров’я” та конкурсу  “Парки  – легені міст і сіл України”, дипломантом Всеукраїнського конкурсу екологічних стежок, учасницею українсько-американського експерименту “Вчителі та учні досліджують рослини у космосі”. Започатковано співпрацю з Українсько-фінським інститутом, Європейським університетом, Асоціацією керівників шкіл України.

    Директор-новатор отримав звання “Відмінник освіти”, “Учитель-методист”,  “Заслужений вчитель України”, а за роботу у профспілках – відзнаку.

    За час роботи у місті обирався членом виконкому міської ради, депутатом Вишгородської районної ради, Київської обласної ради, членом Конгресу Федерації профспілок України, членом ЦК профспілки працівників освіти і науки України, членом президії Київської обласної ради профспілки працівників освіти і науки, головою ревізійної комісії Асоціації керівників шкіл України (один із її засновників).

    Анатолію Івановичу завжди було притаманне почуття відповідальності у виконанні службових та громадських обов’язків, вболівання за найраціональніше вирішення господарських і освітніх проблем у Вишгороді.

   За значний внесок у культурно-освітнє життя міста та активну громадську діяльність виконком Вишгородської міської ради вирішив у 2000 році присвоїти звання  “Почесний громадянин міста Вишгорода” Черняхівському Анатолію Івановичу – людині небайдужій, ініціативній та сумлінній.

   Анатолій Іванович фізик за фахом і лірик у душі. Він поет і композитор, автор кількох поетичних збірок і дитячих опер, що звучать на Українському радіо. Гімн Київщини – теж на його слова. 2010 року побачила світ збірка “Сім пісень Анатолія Черняхівського”. Не маючи фахової музичної освіти, він створює пісні, озвучуючи, насамперед, слово. Пісня народжується як єдине ціле, де текст нерозривно пов’язаний з мелодією. Його пісні – це поєднання трьох видів мистецтва: музики, слова та живопису. У його творчому доробку пісні не тільки на власні вірші, а й на слова нашого поета-земляка, також почесного громадянина міста, Івана Бурдака. Їхні спільні твори надруковані в книжці  “Пісенний зорепад”, звучать на радіо.

   Окрім віршів Анатолій Черняхівський пише прозу. А ще – надзвичайно влучні, колоритні та позитивні літературні пародії, що вийшли в трьох книгах, об’єднаних спільною назвою “Нагадую, що все, сказане вами… ” (2008-2010 рр.). Його твори друкуються на сторінках періодичних видань та в Інтернеті.

Видатний український політичний і державний діяч, літературний критик, публіцист, Герой України, Голова Народного Руху України. Лауреат Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975), Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1996), Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (1997), Герой України з удостоєнням ордена Держави (2000, посмертно). Почесний громадянин міста з 1996 року.

    Ім’я В’ячеслава Максимовича Чорновола стало невід’ємною часткою історії боротьби за незалежність України. Він пройшов великий і складний життєвий шлях, до останку служив ідеалам свободи і демократії. Народився В’ячеслав Чорновіл 24 грудня 1937 року (за документами – 01.01.1938 р.) в селі Єрки Катеринопільського району Черкаської (тоді Київської) області в сім’ї вчителів. До школи пішов 1946 року відразу до 2-го класу (читав з чотирирічного віку). 1955 року закінчив Вільхівецьку середню школу із золотою медаллю і того ж року вступив до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка на філологічний факультет, а з 2-го курсу перевівся на факультет журналістики. 1960 року закінчив університет з відзнакою.

     З липня 1960 до травня 1963 років В’ячеслав Чорновіл працював на Львівській студії телебачення. Почав виступати як літературний критик, досліджуючи творчість Т.Шевченка,
Б. Грінченка.

   У травні 1963 року переїхав до Києва, щоб продовжити наукову роботу з історії української літератури. Відтоді до вересня 1964 року працював на будівництві Київської ГЕС і проживав у Вишгороді.

   1964 року склав кандидатський мінімум, пройшов за конкурсом до аспірантури Київського педагогічного інституту, але не був допущений до навчання через політичні переконання.    

     Започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників разом з І. Світличним, І. Дзюбою, Є. Сверстюком, А. Горською, М. Плахотнюком, Л. Танюком, В. Стусом, та ін. В’ячеслав Чорновіл був одним з найяскравіших організаторів та активістів цього руху, що в 60-ті —70-ті роки протистояв тоталітарному режимові, виступав за відродження України, її мови, культури, духовності, державного суверенітету. Брав активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді (КТМ). Опублікував на Заході публіцистичні книжки “Лихо з розуму” (1966) та “Правосуддя чи рецидиви терору” (1967).  

    За свої книги Чорновіл став лауреатом премії для кращих журналістів світу, що боронять права людини, а від Радянського Союзу отримав тюремне ув’язнення. Відбувши покарання, з 1970 року Чорновіл мешкав у Львові, працював на метеостанції у Карпатах, землекопом археологічної експедиції, вагарем. Паралельно вів правозахисну діяльність, почав випускати підпільний журнал “Український вісник”, в якому друкує матеріали самвидаву,  хроніку українського національного спротиву. У січні 1972 році його знову заарештували й засудили до шестирічного ув’язнення за “антирадянську агітацію”, а згодом заслали до Якутії.  22 травня 1979 року Чорновіл став членом Української Гельсінської Групи. У квітні 1980 року за сфабрикованим обвинуваченням (фактично – за опозиційні виступи та за участь у Гельсінській групі) його засудили втретє.

     Покарання у 1967–1969, 1972–1979, 1980–1985 роках відбував у таборах суворого режиму та на засланні.

    У травні 1985 року В’ячеслав Чорновіл повернувся в Україну. Зміг влаштуватися на роботу у Львові тільки кочегаром у Міськрембудтресті та школі-інтернаті. Відновив активну політичну діяльність. З 1987 року він став одним із секретарів Гельсінської спілки та поновив видання “Українського вісника”,  редактором та автором якого був протягом двох років.

     За часів “перебудови” В’ячеслав Чорновіл з дисидента стає державним діячем. На хвилі демократичного піднесення 1990 року В’ячеслава Чорновола обрали народним депутатом України. Того ж року він став головою Львівської обласної ради та облвиконкому. До Верховної Ради України обирався ще й у 1994 і 1998 роках.

     Яскравою сторінкою політичної біографії В. Чорновола була його участь у перших в Україні президентських виборах, на яких він посів друге місце. З 1992 року В’ячеслав Чорновіл очолив Народний Рух України, який під його впливом перетворився на сильну політичну партію. Був незмінним його лідером до 1999 року.

     До останніх днів життя, яке за досі не до кінця з’ясованих обставин трагічно обірвалося 25 березня 1999 року на автотрасі під Борисполем у розквіті його політичної діяльності, В’ячеслав Чорновіл відстоював незалежність своєї Батьківщини.

     Ранній період його революційної діяльності (середина 60-х років) пов’язаний з Вишгородщиною. У 1963 році доля привела його до Вишгорода, де В’ячеслав Максимович до 1965 року працював на будівництві Київської ГЕС, займався журналістською діяльністю. Редагував та разом з дружиною випускав україномовну газету. Очолював комсомольську організацію  Київської електростанції. У Вишгороді він не лише жив і працював, а й здійснював громадську і політичну діяльність. Так, вперше традиційне урочисте відзначення роковин українського поета Т.Г. Шевченка у місті відбулося 9 березня 1964 року, коли доповідь про життя великого Кобзаря зробив  В’ячеслав Чорновіл.

      1996 року В’ячеслав Чорновіл приїздив у Вишгород на святкування 1050-річчя міста, саме цього дня, йому було присвоєно звання “Почесний громадянин міста Вишгорода”.

    Із передвиборною агітаційною метою ранньою весною 1988 року В’ячеслав Чорновіл із кандидатом у депутати до Верховної Ради України, головою обласного Руху Миколою Степаненком знову приїздив до  Вишгорода.

     Восеницього ж року на з’їзді НРУ Вишгородський муніципальний дитячий оркестр-студія  “Водограй” грав при відкритті і закритті з’їзду національний гімн  “Ще не вмерла Україна”, а в перервах – українські мелодії. Чорновіл був у захваті від “Водограю” і надіслав до міської ради щиру подяку цьому колективу.

     В’ячеслав Максимович Чорновіл вписав яскраву сторінку в історію міста Вишгорода.

Директор навчально-виховного комплексу «Вишгородська районна гімназія «Інтелект» – загальноосвітня школа І ступеня»

     Рішенням Вишгородської міської ради звання «Почесного громадянина міста Вишгорода» у 2019 році надано Шубко Інні Василівні – директору навчально-виховного комплексу «Вишгородська районна гімназія «Інтелект» – загальноосвітня школа І ступеня».

     Народилась Інна Шубко у м. Вишгород 20 лютого 1970 року.  В 1995 році закінчила Ніжинський державний педагогічний інститут ім. М.В. Гоголя за спеціальність вчитель російської мови та літератури. З серпня 1987 року працює у НВК «Вишгородська районна гімназія «Інтелект», на посаді директора – з серпня 2004 року.

     Інна Василівна – високопрофесійний організатор педагогічного й учнівського колективів. Вона створює всі умови для ефективної праці педагогічного колективу закладу, творчого навчання та виховання учнів. Результатом її діяльності є активна участь і перемоги педагогічного колективу у професійних конкурсах, всеукраїнських та міжнародних освітніх виставках, велика кількість перемог учнів на конкурсах та олімпіадах різних рівнів, що створює позитивний імідж не тільки закладу, а й міста.

     Шубко Інна Василівна – лауреат щорічної премії Верховної Ради України, нагороджена відзнакою Президента України  – медаль «За працю і звитягу», Почесними Дипломами Міністерства освіти і науки України, Академії педагогічних наук України, Почесними грамотами Київської обласної державної адміністрації і Київської обласної ради, Грамотами Департаменту освіти та науки Київської ОДА, Вишгородської районної адміністрації та Вишгородської районної ради.

Відмінник освіти України, вчитель-методист, перший директорВишгородської середньої школи № 2 (нині районна гімназія “Інтелект”). Почесний громадянин міста з 2001 року.

     Іван Архипович Шуляк відомий у Вишгороді, як досвідчений педагог зі стажем роботи в навчальних закладах понад 40 років,  людина-легенда, чиє життя, сили, знання, молодість, віддане школі, дітям і освячене любов’ю до людей.

   Іван Шуляк навчався у Ржищівському педучилищі (хоча зізнався, що вступав до Київського геологорозвідувального технікуму, але через два місяці повернувся до рідного Ржищева). У цьому ж училищі  зустрівся з майбутньою дружиною Вірою Олександрівною.

     Далі була служба у військово-морському флоті.

   У 1957 році Іван Шуляк починає свою трудову діяльність як учитель фізкультури та математики, вступає на заочне відділення фізико-математичного факультету Київського педінституту ім. Горького. Студенткою філологічного факультету Кіровоградського педінституту імені Пушкіна стає і його дружина.

     Важкий учительський хліб, кілька кілометрові відстані до місця роботи, складні умови праці не викликали у подружжя розчарування та бажання працювати. Згодом Іван Архипович  був переведений із Кагарлицького району у Вишгородський на посаду директора Лютіжської середньої школи. Педагогічний колектив привітно зустрів нового директора, підтримав усі починання та задуми. Ті п’ять років роботи в Лютежі стали важливою віхою у становленні Івана Архиповича Шуляка як керівника і саме цей період свого життя він згадує з особливою любов’ю і теплом.

    Іван Шуляк -директор Вишгородської восьмирічної школи разом із будівельними організаціями будує нову школу. Скільки  сили,  енергії  вимагала  ця справа! Тільки родина та, можливо, дехто з колективу знав, за яким графіком працює директор. За рік було збудовано і здано в експлуатацію (у вересні 1977 року)  триповерхову школу-красуню на 1176 учнівських місць, тобто на 30 класів з групами подовженого дня. Завдяки одержимості, майстерності і талантам  директора та педагогів були обладнані: 20 класів-кабінетів, майстерні з обробки деревини та металу, бібліотека з читальним залом, актовий зал, їдальня, радіовузол. Пізніше було створено два музеї, спортивний майданчик та спортивний зал.

     Все це коштувало Івану Архиповичу і нервів, і сил, і здоров’я, бо вже за кілька місяців після відкриття школи, довелось йому брати відпустку і серйозно лікуватись.

    А потім були щоденна робота директора і вчителя, свята і будні, чорнобильське лихо, після якого Іван Шуляк вже не очолював школу, залишився працювати вчителем.З 1977 по 1986 рік  Іван Шуляк очолював педагогічний колектив Вишгородської середньої школи № 2, яка з 1999 року отримала статус районної гімназії. І тепер всі знають її, як Вишгородську районну гімназію “Інтелект”.

    Добрим словом згадують сім’юШуляків і у Вишгородській спеціалізованій школі “Сузір’я” (тут Іван Архипович та Віра Олександрівна працювали вчителями), і у відділі освіти, де Іван Архипович обіймав посаду методиста дванадцять років. 

     Любити життя, чесно працювати, бути правдивим в усьому і з усіма, поважати людей – таке життєве кредо учительської родини Шуляків.

     Особливою гордістю подружжя є їхні діти, які пішли батьківською стежкою.

     У родині Шуляків із розумінням ставляться до освітянських проблем, переймаються ними, хоча Віра Олександрівна та Іван Архипович давно вже  на заслуженому відпочинку.

   2001 року за значний особистий внесок у вихованні і навчанні молоді, пенсіонер Іван Архипович Шуляк був удостоєний високого звання – “Почесний  громадянин  міста Вишгорода”.  Він – вчитель від Бога, відмінник освіти України, учитель-методист, вдумливий, мудрий керівник, щирий і сердечний, чесний і відповідальний, принциповий і справедливий. Таким він є, таким його знає й шанує місто, район, колеги, учні, батьки.

Арсієнко Руслан Леонідович

     У 2020 році рішенням Вишгородської міської ради звання «Почесного громадянина міста Вишгорода» посмертно присвоєно Арсієнку Руслану Леонідовичу за мужність і відвагу, проявлені у захисті конституційних прав і свобод громадян, за захист суверенітету та територіальної цілісності України, за участь у Антитерористичній операції на сході України.

     Руслан Арсієнко народився 15 січня 1979 року у м. Вишгород. Навчався у Ржищівському професійно-технічному училищі №14 за спеціальністю електрозварювальник. Згодом був призваний до лав Збройних сил України.

     У серпні 2015 року був мобілізований на посаду – стрільця-гранатометника 122-го окремого аеромобільного батальйону, 81-ої окремої аеромобільної бригади Збройних сил України.  24 липня 2016 року старший сержант Арсієнко загинув від снайперської кулі в районі промзони Авдіївки Донецької області.

     Указом Президента України № 511/2016 від 19 листопада 2016 року нагороджений орденом «За Мужність» ІІІ ступеня (посмертно), нагороджений відзнакою Президента України «За участь в Антитерористичній операції» від 17 лютого 2016 року (посмертно), нагороджений відзнакою Громадської спілки «Всеукраїнське об’єднання «Ми Українці» – «Червона Калина» І ступеня (посмертно).

     18 жовтня 2016 року відкрито меморіальну дошку на будівлі Вишгородської районної гімназії «Інтелект», де навчався Руслан.

Білоус Павло Вікторович

      У 2020 році рішенням Вишгородської міської ради звання «Почесного громадянина міста Вишгорода» посмертно присвоєно Білоусу Павлу Вікторовичу за мужність і відвагу, проявлені у захисті конституційних прав і свобод громадян, за захист суверенітету та територіальної цілісності України, за участь у Антитерористичній операції на сході України.

     Павло Білоус народився 25 червня 1970 року в м. Київ. Навчався у Вишгородській школі №1. В липні 1988 року пішов служити до Радянської армії, де отримав військову спеціальність – водій.

     З червня 2015 року був мобілізований до лав Збройних сил України. Возив боєкомплекти до регулярних частин, тим самим потрапляючи у зону ризику. Загинув 17 жовтня 2016 року після чергової ротації в зону АТО. Похований у Вишгороді на Алеї Героїв.

     Нагороджений відзнакою Громадської спілки «Всеукраїнське об’єднання «Ми Українці» – «Червона Калина» І ступеня (посмертно), нагороджений грамотами та подякою від керівництва підрозділу в якому проходив службу.

Благовісний Віталій Павлович

     У 2020 році рішенням Вишгородської міської ради звання «Почесного громадянина міста Вишгорода» посмертно присвоєно Благовісному Віталію Павловичу за мужність і відвагу, проявлені у захисті конституційних прав і свобод громадян, за захист суверенітету та територіальної цілісності України, за участь у Антитерористичній операції на сході України.

     Віталій Павлович народився 14 листопада 1974 року в смт Асканія-Нова Чаплинського району, Херсонської області, але все своє життя й працю присвятив для громади Вишгорода і Вишгородського району.

     У січні 2015 року був призваний за мобілізацією, на посаду – командир відділення керованого мінування інженерно саперного взводу в 93-тю окрему механізовану бригаду. Отримав звання старшого сержанта. 14 листопада 2015 року старший сержант Віталій Благовісний загинув через осколкове поранення від міни поблизу шахти «Бутівка» міста Авдіївка Донецької області.

     Указом Президента України № 522/2016 від 25 листопада 2016 року нагороджений орденом «За Мужність» ІІІ ступеня (посмертно), нагороджений почесною відзнакою «Учасник АТО» (посмертно), нагороджений Відзнакою Громадської спілки «Всеукраїнське об’єднання «Ми Українці» – «Червона Калина» І ступеня (посмертно), нагороджений медаллю «Ветеран війни» (посмертно), нагороджений нагрудним знаком «Гвардія» (посмертно), нагороджений пам’ятним нагрудним знаком «93-я Окрема Гвардійська механізована бригада».

     21 листопада 2016 року у Костогризівській ЗОШ відбулося відкриття меморіальної дошки Віталію Благовісному.

Горбенко Святослав Сергійович

     Рішенням Вишгородської міської ради звання «Почесного громадянина міста Вишгорода» посмертно у 2020 році присвоєно Горбенку Святославу Сергійовичу за мужність і відвагу, проявлені у захисті конституційних прав і свобод громадян, за захист суверенітету та територіальної цілісності України, за участь у Антитерористичній операції на сході України.

     Горбенко Святослав Сергійович народився 26 грудня 1994 року у Полтаві. У 2009 році закінчив Полтавський ліцей. Навчався у Харківському національному педагогічному університеті ім. Г. Сковороди на філологічному факультеті. Паралельно вступив на заочне відділення історичного факультету Харківського національного університету ім. В. Каразіна. Згодом вступив на військову кафедру при Харківському інституті танкових військ. Отримав звання – молодший лейтенант запасу (посмертно).

     З вересня 2014 року був направлений у складі 25 бійців 1-ої штурмової роти 5-го батальйону ДУК ПС в Донецький аеропорт імені Прокоф’єва.  3 жовтня 2014 року молодший лейтенант загинув від осколкового поранення під час наступу російських найманців на Старий термінал Донецького аеропорту.

     Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно), нагороджений відзнакою Громадської спілки «Всеукраїнське об’єднання «Ми Українці» – «Червона Калина» І ступеня (посмертно), нагороджений медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно), нагороджений орденом ВГО «Країна» – «За розбудову України» (посмертно), нагороджений орденом «Лицарський хрест Добровольця» (посмертно), нагороджений орденом «Бойовий Хрест Корпусу» (посмертно), нагороджений відзнакою Президента України «За участь в Антитерористичній операції» від 17 лютого 2016 року (посмертно), нагороджений медаллю ВГО «Країна» – «Доброволець АТО» (посмертно), нагороджений рішенням Полтавської обласної ради відзнакою «За вірність народу України» І ступеня (посмертно).

     На честь Святослава Горбенка названа аудиторія японської мови в інституті філології КНУ ім. Т. Шевченка, відкрита меморіальна дошка на стіні Полтавського ліцею №1 ім. І.П. Котляревського, відкрита меморіальна дошка в Харківському національному педагогічному університеті ім. Г. Сковороди, відкрита меморіальна дошка в Харківському національному університеті ім. В. Каразіна.

Єрмаков Євгеній Сергійович

     Рішенням Вишгородської міської ради звання «Почесного громадянина міста Вишгорода» посмертно у 2020 році присвоєно Єрмакову Євгенію Сергійовичу за мужність і відвагу, проявлені у захисті конституційних прав і свобод громадян, за захист суверенітету та територіальної цілісності України, за участь у Антитерористичній операції на сході України.

     Євгеній Єрмаков народився 5 лютого 1994 року у м. Вишгород. Навчався у Вишгородській спеціалізованій школі «Сузір’я».

     В 2012 році був призваний до лав Збройних сил України. Проходив службу в «Центрі забезпечення службової діяльності Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних сил України». Активний учасник Революції Гідності.

     В травні 2014 року був мобілізований для участі в антитерористичній операції на сході України до 11 батальйону територіальної оборони «Київська Русь», на посаду номера обслуги відділення охорони і взводу охорони. 15 серпня 2014 року Євгеній Сергійович загинув від пострілу ворожого снайпера під час виконання обов’язків військової служби, захищаючи державний суверенітет та територіальну цілісність України.

     Указом Президента України № 747/2014 від 29 вересня 2014 року нагороджений орденом «За Мужність» ІІІ ступеня (посмертно), нагороджений відзнакою Президента України «За участь в Антитерористичній операції» від 17 лютого 2016 року (посмертно), нагороджений пам’ятним знаком «Патріот України» (посмертно) від 23 січня 2016 року, нагороджений орденом «Лицарський хрест України» №291 від 14 квітня 2016 року (посмертно), нагороджений нагрудним знаком «11 Батальйон Київська Русь» №291 від 14 квітня 2016 року (посмертно), нагороджений відзнакою Громадської спілки «Всеукраїнське об’єднання «Ми Українці» – «Червона Калина» І ступеня (посмертно).

     На фасадах школи «Сузір’я» у Вишгороді та Катюжанського ВПТУ встановлені меморіальні дошки на честь Євгена Єрмакова.

Костюченко Олександр Андрійович

     Рішенням Вишгородської міської ради звання «Почесного громадянина міста Вишгорода» посмертно у 2020 році присвоєно Костюченку Олександру Андрійовичу за мужність і відвагу, проявлені у захисті конституційних прав і свобод громадян, за захист суверенітету та територіальної цілісності України, за участь у Антитерористичній операції на сході України.

     Народився 22 вересня 1975 року в селі Демидів Вишгородського району. Закінчив Демидівську загальноосвітню школу. Отримав дві вищі освіти.

     У березні 2014 року був призваний за мобілізацією, на посаду – механік-водій танкового взводу танкового батальйону 72-ої окремої механізованої бригади. Отримав звання – старший сержант. З весни 2014 року брав участь в антитерористичній операції на сході України.  11 липня 2014 року старший сержант Олександр Костюченко загинув внаслідок вибухового пристрою на маршруті руху військової техніки поблизу міста Червонопартизанськ Луганської області.

     Указом Президента України № 747/2014 від 29 вересня 2014 року нагороджений орденом «За Мужність» ІІІ ступеня (посмертно), нагороджений відзнакою Президента України «За участь в Антитерористичній операції» № 213657 від 17 лютого 2016 року (посмертно), нагороджений відзнакою Громадської спілки «Всеукраїнське об’єднання «Ми Українці» – «Червона Калина» І ступеня (посмертно).

     На стіні Демидівської школи, де навчався Олександр Андрійович відкрито пам’ятну меморіальну дошку.

Непоп Костянтин Іванович

     Рішенням Вишгородської міської ради звання «Почесного громадянина міста Вишгорода» посмертно у 2020 році присвоєно Непопу Костянтину Івановичу за мужність і відвагу, проявлені у захисті конституційних прав і свобод громадян, за захист суверенітету та територіальної цілісності України, за участь у Антитерористичній операції на сході України.

     Народився 25 вересня 1979 року в селі Хотянівка Вишгородського району. Навчався у Вишгородській школі №1. У 1999 році закінчив Київський енергетичний технікум та почав працювати майстром ремонтно-відновлювальних робіт у Вишгородській тепломережі. 

     У 2000 році проходив строкову службу в лавах Збройних сил України на посаді начальника радіостанції. В 2002 році був направлений до миротворчої місії в Косово, Югославія. За період служби в миротворчому контингенті отримав дві бойові нагороди та відзнаки.

     З травня 2014 року був мобілізований до 95 Аеромобільної бригади ВДВ ЗСУ для участі в захисті державних інтересів, суверенітету та незалежності України. Безпосередньо брав участь у звільненні українських міст – Слов’янськ, Краматорськ, Маріуполь, Луганськ, Донецьк. Є захисником Донецького аеропорту – славетним «Кіборгом». 2 лютого 2015 року в селищі Спартак Донецької області під час виконання бойового завдання Костянтин Іванович загинув підірвавшись на фугасі.

     Указом Президента України № 213/2015 від 9 квітня 2015 року нагороджений орденом «За Мужність» ІІІ ступеня (посмертно), нагороджений Пам’ятним Знаком учаснику подій «Оборона Донецького Аеропорту 242 дні» (посмертно), нагороджений відзнакою Президента України «За участь в Антитерористичній операції» від 17 лютого 2016 року (посмертно), нагороджений Пам’ятним Знаком «Патріот України» (посмертно), нагороджений відзнакою Міністерства оборони України « героям оборони ДАП» (посмертно), нагороджений відзнакою Громадської спілки «Всеукраїнське об’єднання «Ми Українці» – «Червона Калина» І ступеня (посмертно), нагороджений «Золотою Зіркою» Міжнародної академії Козачества (посмертно).

     В селі Хотянівка іменем Непопа Костянтина Івановича названа одна із вулиць.

Орлов Олег Євгенійович

     Рішенням Вишгородської міської ради звання «Почесного громадянина міста Вишгорода» посмертно у 2020 році присвоєно Орлову Олегу Євгенійовичу за мужність і відвагу, проявлені у захисті конституційних прав і свобод громадян, за захист суверенітету та територіальної цілісності України, за участь у Антитерористичній операції на сході України.

     Олег Орлов народився 23 липня 1974 року у місті Родніки Івановської області, РСФСР. З 1988 року переїхав на постійне проживання у село Катюжанка, Вишгородського району. У 1989 році закінчив Катюжанську загальноосвітню школу та вступив до Конотопського СПТУ №4.

     21 квітня 2015 року Олег Євгенійович був мобілізований в Збройні сили України для участі в Антитерористичній операції. Проходив службу в 59 Окремій монострілковій бригаді, на посаді солдата-гранатометника. 4 квітня 2016 року Орлов Олег загинув від осколкового поранення під час мінометного обстрілу поблизу селищ Новозванівка – Калинове, Попаснянського району Луганської області.

     Указом Президента України № 291/2016 від 4 липня 2016 року нагороджений орденом «За Мужність» ІІІ ступеня (посмертно), нагороджений відзнакою Президента України «За участь в Антитерористичній операції» від 17 лютого 2016 року (посмертно), нагороджений нагрудним знаком «11 Батальйон Київська Русь» (посмертно) №291 від 14 квітня 2016 року, нагороджений орденом «Лицарський хрест України» (посмертно) №291 від 14 квітня 2016 року, нагороджений відзнакою Громадської спілки «Всеукраїнське об’єднання «Ми Українці» – «Червона Калина» І ступеня (посмертно).

Савченко Анатолій Валентинович

      Рішенням Вишгородської міської ради звання «Почесного громадянина міста Вишгорода» посмертно у 2020 році присвоєно Савченку Анатолію Валентиновичу за мужність і відвагу, проявлені у захисті конституційних прав і свобод громадян, за захист суверенітету та територіальної цілісності України, за участь у Антитерористичній операції на сході України.

     Савченко Анатолій народився 28 травня 1993 року в селі Пірново Вишгородського району. Закінчив Вищедубечанську загальноосвітню школу. Згодом вступив до професійного енергетичного ліцею, де отримав спеціальність – електрик.

     20 квітня 2014 року був призваний за мобілізацією, на посаду – далекомірника. 11 липня 2014 року солдат Савченко Анатолій загинув під час артилерійського обстрілу машин супроводження конвою бригади поблизу села Зеленопілля Свердловського району Луганської області.

     Указом Президента України № 747/2014 від 29 вересня 2014 року нагороджений орденом «За Мужність» ІІІ ступеня (посмертно), нагороджений відзнакою Президента України «За участь в Антитерористичній операції» від 17 лютого 2016 року (посмертно), нагороджений Відзнакою Громадської спілки «Всеукраїнське об’єднання «Ми Українці» – «Червона Калина» І ступеня (посмертно).

     2 вересня 2015 року на будівлі Вищедубечанської загальноосвітньої школи Анатолію Савченку була встановлена меморіальна дошка.

Устименко Олександр Анатолійович

     Рішенням Вишгородської міської ради звання «Почесного громадянина міста Вишгорода» посмертно у 2020 році присвоєно Устименку Олександру Анатолійовичу за мужність і відвагу, проявлені у захисті конституційних прав і свобод громадян, за захист суверенітету та територіальної цілісності України, за участь у Антитерористичній операції на сході України.

     Устименко Олександр народився 10 липня 1983 року в селі Гаврилівка Вишгородського району. Закінчив Гаврилівську загальноосвітню школу. Навчався у Національному аграрному університеті на зооінженерному факультеті.

     У березні 2014 року був призваний за мобілізацією, на посаду – командир механізованого взводу. З літа 2014 року брав участь в антитерористичній операцї на сході України. 29 серпня 2014 року лейтенант Олександр Устименко загинув від снайперської кулі поблизу поблизу міста Волноваха Донецької області.

     Указом Президента України №144/2015 від 14 березня 2015 року нагороджений орденом «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня (посмертно), нагороджений Відзнакою Президента України «За участь в Антитерористичній операції» від 17 лютого 2016 року (посмертно), нагороджений відзнакою Громадської спілки «Всеукраїнське об’єднання «Ми Українці» – «Червона Калина» І ступеня (посмертно).

Ханчич Денис Юрійович

     Рішенням Вишгородської міської ради звання «Почесного громадянина міста Вишгорода» посмертно у 2020 році присвоєно Ханчичу Денису Юрійовичу за мужність і відвагу, проявлені у захисті конституційних прав і свобод громадян, за захист суверенітету та територіальної цілісності України, за участь у Антитерористичній операції на сході України.

     Ханчич Денис народився 2 квітня 1992 року в м. Київ. Закінчив Київську загальноосвітню школу №14. У 2009 році вступив на навчання до Київського Національного Автотранспортного університету на заочне відділення. Закінчивши два курси, у 2011 році був мобілізований до лав Збройних сил України. Проходив службу у Внутрішніх військах, спецпідрозділі «Барс».

     Брав активну участь в Революції Гідності. З анексією Криму і розгортанням бойових дій на сході країни, записався до батальйону територіальної оборони «Київська Русь», був призначений на посаду гранатометника, отримавши звання – старший солдат. 14 вересня 2014 року Денис Юрійович загинув під час масового артилерійського обстрілу в районі смт Чернухіне, поблизу Дебальцево (Луганська область). Похований у м. Вишгород на Алеї Героїв.

     Указом Президента України № 747/2014 від 29 вересня 2014 року нагороджений орденом «За Мужність» ІІІ ступеня (посмертно), нагороджений відзнакою Президента України «За участь в Антитерористичній операції» № 213657 від 17 лютого 2016 року (посмертно), нагороджений відзнакою Громадської спілки «Всеукраїнське об’єднання «Ми Українці» – «Червона Калина» І ступеня (посмертно).

     На стіні школи №14 (м. Київ), де навчався Денис Юрійович, встановлено меморіальну дошку на його честь.